Павло Загребельний - Безслідний Лукас

— Я покладу тобі п’ять доларів на годину, але ти повинен за це навчити отак працювати всіх цих ледарів.

— П’ять доларів — це багато чи мало? — поспитав Лукас.

— Дуже багато! — запевнив його Рейзі.

— Але недосить, щоб когось навчити.

— Це ж чому!

— Бо для цього треба не менше десяти або й двадцяти років. Принаймні я витратив саме стільки.

Рейзі сплюнув собі під ноги і пішов од Лукаса. Все ж платню йому підвищили на півдолара за кожну годину.

Гроші їм платили щодня. Приїздив броньований кругленький, мов пташине гніздо, автомобільчик-сейф апельсинового кольору, з нього вилізали три здоровані, схожі на відставних зелених беретів, біля барака ставили розкладний столик і стільчики для гостей, на столику хурчав вентилятор з довгим шнуром, який тягнувся в барак до розетки, містер Рейзі ставав за спиною в бухгалтера, викрикував прізвище поденщика, той підходив, розписувався в відомості, одержував гроші, звільняв місце для наступного. Коли Лукасу довелося вписувати до відомості своє прізвище, він сказав: «Дуглас Олівер Шостий Фарінджер».

Бухгалтер з підозрою втупився в нього.

— Ти б уже назвався Фарінджером Двадцять шостим! — процідив він.

— Що, не подобається? — виклав перед ним свої клешні Лукас. — Ти знай своє діло: жени монету!

Місяць видався за рік. Зате Лукас сховався в такому місці, де ніхто не здогадався б його шукати. Однак не станеш же ховатися все життя. Він знайшов свого сто двадцять сьомого і повернув йому борг. Тоді купив собі дещо з одягу, електричну бритву, дешеву подорожню торбу, в автобусі з французькими туристами добрався до Майамі і лише звідти наважився подзвонити до Патриції.

Каліфорнія озвалася до нього хлоп’ячим голосом.

— Хелло, Стів? — намагаючись не виказати розчарування, перепитав Лукас.

— Точно. А це ти, Лукас? Де ти? Моя сестричка готова тут усім повидряпувати очі: куди поділи Лукаса, дайте їй Лукаса?

— Вона вже повернулася? Стів, ти мене чуєш? Патриція вдома?

— Привезла тобі носорога з якогось зеленого африканського каменя. Здається, доларів на шістсот. Каже: він упертий, як Лукас. Ти що — справді як носорог?

— Пат, де вона, Стів? Ти мене чуєш, Стів?

— А ти знайшов оту, що підробляла голос Пат, Лукас?

— Про це згодом, Стів. Скажи, де Пат, що з нею?

— Ти питаєш про Пат? Ну ти ж її знаєш. Вона не застала тебе і злигалася з уезерменами.

— З ким, з ким? Що це за люди, Стів? Чому вона з ними?

— Вони захоплюють сквоти [64] Сквоти — так називають в Америці незаселені будинки, які стоять порожніми або через занадто високу вартість помешкань, або з волі домовласників, які очікують підвищення цін на житло. і погрожують, що висадять їх у повітря. Пат це страшенно подобається….

— Стів, я нічого не розумію! Ти якось можеш, зв’язатися з Пат? Вона хоч озивається? Передай їй, що я прилітаю до Фріско. Ти мене чуєш? Можеш ти її пошукати?

— А ти спробуй сам! — долинуло з побережжя.

— Я подзвоню тобі за кілька днів, Стів! — ще встиг гукнути Лукас, не дуже впевнений, що його відчаєнии голос долетить на той бік американського континенту.

Лукас так ніколи й не бачив Стіва. Знав тільки його голос. Телефонне знайомство. Дивно, але той хлопець з далекого Сан-Франціско був тепер єдиною живою душею, з якою міг перемовитися хоч словом. На всю Америку тільки Стів! Ну, так. Є ще Пат. А поза нею? Жодної близької людини. Сестри мають свої родини і занурені в щоденні клопоти. Дитинство надто далеке, щоб звідти видобути хоч когось. Товариші по університету? Вітатися при зустрічах, питати, як ся маєш, — і на тому кінець. Друзі по баскетбольних командах? Там дружба триває тільки доти, доки граєш. Кінець грі — кінець усьому.

Школа в Ньюпорті? Там йому платили за тренерську роботу, ї на тому кінець. Власне, хіба гроші не є еквівалентом самотності, покинутості й непотрібності людини для суспільства? Тепер Лукас мав усвідомити цю гірку істину, опинившись вже й не на березі океану, а на березі життя, де сліпуча сонячна імла замінилася жорстокою прозорістю, яка не віщувала великих прозрінь, не обіцяла визволення, а тільки безжально увиразнила його судьбу.

Він розбудив демонів обмеженості, посередності й ницості. А це ніколи не минає безкарно. Дияволів у. всі віки уявляли по-різному: зловісними, всемогутніми, мстивими, підступними. Дияволізм двадцятого століття — посередність. Не цінуються більше здібності, і для багатьох розум став обтяжливим, видатні люди залишилися тільки в енциклопедіях, а в житті панує дрібний торговець, менеджер, який розпихає руками й плечима все цінне й дороге, нищить святині, топче благородство, аби лиш допастися до зисків, урвати ласіший шматок, зайняти найвигідніші позиції. Як у пісеньці Барбари Стрейсанд: «Переможцеві дістається все, той, хто програв, терпить крах».