Вадим Кожевников - Щит і меч

Шофер, не підводячи стомлених очей, сказав понуро:

— Ти вважаєш, що війна з росіянами вже кінчається, а вони вважають, що тільки зараз починають воювати з нами.

— А сам ти як думаєш?

— Хайль Гітлер! — сказав шофер і, не відриваючи правої руки від баранки, трошки підняв указівний палець.

З вимови Йоганн вгадав у ньому жителя півдня. Шофер підтвердив цю догадку.

— Є німці, які п'ють лише пиво, другі — тільки шнапс, але є і треті, вони люблять вино. — Глянув скоса на Вайса: — Так, я з Саару, а ти, зразу видно, пруссак.

— Еге ж, я пруссак, — підтвердив Йоганн. — Знаєш, як в одній розумній книзі написано про Пруссію: «Пруссія не є державою, яка володіє армією, вона швидше є армією, яка заволодіває нацією».

Шофер сказав підозріливо:

— Для пруссака ти щось надто освічений.

— Це тому, що я племінник Геббельса.

— Правильно, — згодився шофер. — Тільки для цілковитої схожості не вистачає, щоб тобі ногу перебили.

— Не втрачаю надії.

— Росіяни тобі допоможуть.

— Не встигнуть: скоро їм кінець.

— Ти що, з похоронної команди, як твій дядько? Він їх давно всіх поховав.

Вайс удав, нібито не зрозумів небезпечного натяку, запитав:

— Ти, видко, старий солдат. В першу світову воював?

— Авжеж. До Уралу дійшов.

— Ну! — здивувався Йоганн. — Та ти герой!

Шофер спитав:

— А ти лісорубом коли-небудь працював?

— Ні.

— Ну нічого, росіяни навчать. Вони нас на Уралі навчили ліс валити. В першу світову не весь вирубали — на другу лишили. Лісів там багато, на всіх стане.

— Ти щось по-дурному жартуєш, — суворо зазначив Йоганн.

— А я подурнів, — глухо сказав шофер. — Подурнів з учорашнього дня, як листівку поздоровчу одержав: з приводу смерті героя мого останнього — меншого. А було в мене їх троє. Три поздоровчих на одного батька — багатенько.

— Кури. — Йоганн простягнув пачку.

Шофер узяв сигарету, сказав засмучено:

— Курю. Та не допомагає.

Йоганн порадив:

— Просись на фронт, відомстиш за смерть синів.

— Кому?

— Росіянам.

— У мене їх у шахті завалило, — сказав шофер. — Зрозумів: у шахті! Особиста власність рейхсмаршала Герінга — ці шахти. Був наказ економити кріпильний ліс у зв'язку з воєнним часом. Ось кістками моїх синів і підперли покрівлю.

— Заради перемоги доводиться приносити жертви.

— Панові Герінгу? Моїх дітей?

— Ти міркуєш, як комуніст!

— Схоже? — Шофер нахилився, щось поправив на дверцятах, біля яких сидів Йоганн. Додав швидкості, припав до керма й, не дивлячись на Вайса, запропонував: — Давай ще закуримо.

Йоганн поліз у кишеню за сигаретами. І в цю мить шофер, різко штовхнувши Йоганна плечем, викинув його з кабіни. Машина, хляпаючи дверцятами, помчала по шосе.

Йоганнові пощастило: він упав у кювет поруч зі шляховим стовпчиком. Ще трошки — і він розбився б на смерть, ударившись об цей стовпчик.

Та хоч у Йоганна нило все тіло і загалом безглуздо було опинитися на дорозі в такому скрутному становищі, настрій у нього не зіпсувався. Скоріше навіть навпаки. Такого німця, як цей шофер, він зустрів тут уперше. Оце-то шофер! Більше б таких німців!

Йоганн обтрусився, опорядив одяг. Так, вигляд у нього нікудишній, і руку розсадив. Ось до чого може довести марне базікання. А втім, хіба таке вже марне? Ні, дещо корисне для себе він узяв з цієї розмови, дещо…

І хоч який сумний був недавній урок, у наступній попутній машині, а нею виявився бензовоз, Йоганн знову завів жваву розмову з водієм, молодим хлопцем із Зальцбурга, колишнім нічним таксистом.

Посмоктуючи ерзац сигару, зроблену з паперу, просякнутого розчином нікотину, цей знавець злачних місць розповідав Вайсові, що й тут, у Варшаві, можна розважитися не гірш, ніж навіть у Франції, аби гроші! З кожної ходки на його долю припадає десять літрів першосортного американського чи англійського пального — це на чорному ринку те саме, що літр самогону, а з півлітром можна сміливо стукати ногами в двері першої-ліпшої знайомої дівчини.

— Та хто тобі вірить, що бензин американський! — засміявся Вайс.

Шофер образився, пояснив:

— Наша колона авіацію обслуговує. Виходить, бензосховище фірми «Стандарт ойл оф Нью-Джерсі» або «Ройял дейтч шелл», і до самісінького останнього часу вони після кожного мільйона літрів присилали премії: запальнички, електричні ліхтарику годинники, портфелі… Звичайно, шоферам ці премії не перепадають. Усе начальству.

— Обминають?

— Закон природи.

Вайс сказав, як по секрету: