Вадим Кожевников - Щит і меч

Не давши їм навіть розкрити рота, він одпустив їх кивком голови.

Вранці Лансдорф попросив помасирувати йому хвору ногу. І Вайс з дивовижною майстерністю впорався з цим. Щодо масажу в нього була солідна і теоретична, і практична підготовка. Вайс свого часу слухав лекції масажиста, та й після тренувань на стадіоні «Динамо» спортсмени часто масирували один одного. Отож у Йоганна був достатній досвід.

Лансдорф, дуже задоволений, заявив, що ще стародавні римляни застосовували масаж: полководці — напередодні битв, а патриції — перед найважливішими виступами в сенаті.

Вайс одважився додати, що навіть Тімур, бувши чудовим кавалеристом, не відкидав масажу.

Лансдорф, уважно глянувши на єфрейтора, спитав, за що він одержав медаль.

Вайс скромно відповів:

— На жаль, тільки за хоробрість!

— А що в тебе є ще?

— Голова, пане генерал!

— Я не генерал, — сухо поправив Лансдорф. Усміхнувшись, додав: — Та коли б нас не було, генерали воювали б, як сліпі. То що ж у тебе в голові?

— Я хотів би бути вам корисний.

— Чим?

— Я гадаю, ви знаєте про кожного більше, ніж він сам про себе знає…

— Так, звичайно!

— Мені здається, майор Штейнгліц і капітан Дітріх не зовсім точно зрозуміли вас.

— Кажи, я слухаю. — Лансдорф аж трохи підвівся на лікті.

Вайс розумів, чим він рискує, але в нього не було іншого способу привернути до себе увагу Лансдорфа.

— Ви дали їм зрозуміти, що чим більший буде відсів уже в самій школі, тим більше знайдеться згодом підстав дорікнути службі гестапо за недостатню обачність.

— А що з того виходить?

— Треба, щоб такий непридатний матеріал у певній кількості все ж таки потрапляв у школи, інакше, якщо його не виявити, вся подальша відповідальність лягатиме на службу абверу.

— О, та ти шахрай! Де ти цього навчився?

— Мій шеф, крейслейтер Функ, застосовував цей метод до членів Німецько-балтійського народного об'єднання. Він приймав туди всіх охочих. Але потім, саме перед репатріацією, склав величезний список тих, хто, на його думку, не заслуговує довір'я. І Берлін високо оцінив його заслуги і вказав на недостатню роботу агентів гестапо в Ризі.

— Звідки ти це знаєш?

— Я користувався винятковим довір'ям пана Функа.

— Чому?

— Тому що ви перша і остання людина, якій я вважав за можливо сказати про це. Функ цінував мою здатність забувати те, що слід пам'ятати.

— А ти, виявляється, марнославний, — схвально зазначив Лансдорф.

Вайс вигукнув з цілковитою щирістю:

— Я зрозумів, що ви велика людина, і просто хотів звернути на себе вашу увагу.

— І коли ти все це придумав?

— Оце допіру, — довірливо признався Вайс. — Відчув вашу прихильність і от наважився… — Прошепотів: — Я трошки знаю російську мову. — Додав квапливо: — Про це я написав в анкеті. Навчився, коли працював у російського емігранта в Латвії. — Пояснив: — Це не зовсім та російська мова, якою розмовляють радянські люди, але я все розумію.

Лансдорф лежав із заплющеними очима, обличчя його було непорушне, як у мумії. Вайс сказав жалібно:

— Пан майор цінить мене тільки як шофера. Та я був би щасливий, коли б хто-небудь звернув увагу й на інші мої здібності.

Лансдорф розплющив очі, вирячкуваті, наче в хижого птаха.

Вайс з тією самою соромливою, прохальною усмішкою витримав його обшукуючий погляд, що проникає в саме нутро.

Лансдорф сказав:

— Ти та людина, яку треба зовсім трошки підучити й послати в тил до росіян. — І, глянувши скоса на Вайсову медаль, додав іронічно: — Ти ж хоробрий.

Вайс похолов, у нього аж пальці на ногах зсудомило од відчуття провалу. Ось до чого привела ця ризикована розмова, яку він розпочав, маючи на меті зовсім інше. Виходить, він прогадав, не зумів оцінити цього старого сибарита. Не треба було набиватися йому. А як не набиватися, коли він стоїть значно ближче, ніж навіть Штейнгліц, до того джерела відомостей, куди так поривався Йоганн? І як дізнатися, чи справді Лансдорф вважає його підхожим для роботи в тилу противника, чи тільки хотів випробувати його?

Роздумувати не було коли, і скоріш машинально, аніж свідомо, Вайс сказав задоволеним голосом:

— Дякую вам, пане Лансдорф. Сподіваюсь, ви не пожалкуєте за своє рішення.

— А чого б це я жалкував? — примружившись, поцікавився Лансдорф.

— Річ у тім, — сказав Вайс, — що в мене така типова зовнішність, що в Ризі кожен латиш одразу впізнавав у мені німця, а росіяни — тим паче. — Квапливо додав: — Та це нічого не значить. Я, як справжній німець, ладен віддати життя за фюрера, і, повірте мені, якщо доведеться загинути, я загину там з честю, як німець.