Вадим Кожевников - Щит і меч

— Ні, не повинні. Ви повинні допомогти мені придбати у вашій особі армійського покровителя: сусіди почали мене утискати. На добраніч, — сказала вона голосно по-німецьки, звертаючись до Зубова.

— Гаразд, на добраніч, — пробурмотів Зубов і пішов.

— Куди він? — спитав Йоганн.

Ельза знизала плечима.

— Ну як же це так, сам…

— А вас не цікавить, як я тут сама і завжди сама?

— А Зубов?

— Ніколь — чудовий хлопець, та занадто він покладається на силові прийоми. Нещодавно він знову придумав атракціон зі стріляниною.

— Пробачте, а скільки вам років?

— За віком ви старші од мене, за званням — не знаю, — суворо сказала Ельза.

— А ви давно?..

— Повернетесь, зайдете в кадри, попросіть мою особову справу… — Подивилася напруженим поглядом у вічі, додала уривчасто: — Доповідайте, я слухаю…

Вайс стисло повторив їй усе те, що готував для інформації. Вона кивала, показуючи цим, що запам'ятала. Спитала:

— Це все?

— Ні, тільки головне.

— Непогано, — похвалила вона без усмішки. — Ви не марнували часу. Молодець.

— Дякую. — І Вайс додав ледь іронічно: — Товаришу начальник!

— Ні, — сказала вона. І нагадала: — Я тільки ваша зв'язкова.

— Дозвольте звернутися із запитанням?

— Знаєте, — сказала вона, — не треба на мене ображатися. Ви думаєте, я сухар. А мені просто на шию хотілося кинутися спершу Зубову, потім вам. Я так довго не бачила своїх… То що ж ви хотіли дізнатися?

— Це ви відкрили у Зубова артистичний талант?

— Я, — кивнула вона з гордістю. — Існує спеціальний циркуляр фюрера «про підтримання в народі доброго настрою», і в зв'язку з цим дається броня служителям мистецтва, «майстрам біцепса». Я віддала Зубова під покровительство цього циркуляра. І, уявіть собі, Зубов подобається публіці. Але він дуже визивно тримається.

— На сцені?

— Ні.

— З вами?

— Та ні, з німцями. — Додала засмучено: — Я кожного разу дивуюся, коли бачу його.

— Чому?

— Та просто тому, що він завжди йде начебто назустріч смерті.

Наближався якийсь перехожий.

Ельза заговорила по-німецьки. Вайс вслухався в її слова: вимова була бездоганна. Коло ліхтаря він ще раз уважно глянув у її обличчя. Нічого особливого — бліде, стомлене. Трохи завеликий відкритий лоб. Проте виразні, променисті очі скрадали блідість лоба. Губи м'які, великі, але гарно окреслені. Важкувате підборіддя зі шрамом. А голос! Голос у неї різний: то глухий, то глибокий, грудний, то різкий, уривчастий.

Підійшли до чотириповерхового непоказного будинку, вхід із двору. Війнуло помиями. Сходи темні. Двері Ельза відімкнула своїм ключем. Довгий коридор. Кімната поруч з кухнею, малесенька — стіл, стілець, дерев'яне ліжко, навіть нема шафи.

Повісивши на спинку стільця бобриковий жакет, розв'язавши хустку, вона раптом звалила на плечі копицю блискучою яскраво рудою волосся. Попередила пошепки:

— Фарбоване. Так бульварніше. — Наказала — Лягайте, спіть. Я вас розбуджу. Скиньте кітель, я піду з ним на кухню, випрасую. — Пояснила: — Речовий доказ для сусідів. — Усміхнулася іронічно: — А то, знаєте, підозріло, ні разу де приводила чоловіків. Я погашу світло.

— Навіщо? — спитав Вайс.

— Бо ви все-таки повинні поспати.

Ельза повернулася не скоро. Вона лягла поруч Йоганна, накрилася жакеткою, підсунулась ближче, спитала:

— Ви хочете мені іще щось сказати?

Він шепотів їй на вухо те, що вважав за необхідне додатково передати в Центр, від його дихання ворушилося пасемце її волосся. І раптом дівчина засміялася. Він подумав, що вона сміється з нього: вважає відомості невірогідними або вже застарілими. Але вона пояснила: «Лоскотно», — і він обережно прибрав пасемце з її вуха. І коли знову зашепотів, він кілька разів ненароком торкнувся її вуха губами, та вона нічого не сказала: чи не помітила, чи не надала значення. А потім настала її черга говорити, він повернувся до неї спиною, і тепер вона шепотіла йому на саме вухо, суворо, по-начальницьки. Сьогодні вона, нехай уже так, прийме усну інформацію, але на майбутнє він мусить сам усе зашифровувати. Про «поштові скриньки» він дістане вказівку пізніше. Схему розміщення баз пального нехай накидає зараз же: вона може згодитися Зубову.

— Все?

— Все! — сказала дівчина.

Йоганн витягнувся й, дивлячись на звислі клапті білого паперу, яким було обклеєно стелю, спитав:

— А просто так поговорити можна?

— Хіба що трошечки…

— Чіпляються?

— Звичайно. Але в мене документ рейхскомендатури: контактуватися з представниками армії заборонено. Носителька інфекції.