Вадим Кожевников - Щит і меч

Може, обличчя робітника?

Йоганн знав, що Герінг, призначений у 1936 році генеральним уповноваженим по чотирирічному плану, провів повну мілітаризацію всіх німецьких промислових підприємств. Жорстоке законодавство казармено закріпачило робітників на заводах і фабриках. Фашистські спеціальні служби нещадно розправлялися з тими, хто намагався відстоювати навіть мінімальні права робітників. Герінг заявив, що не зупиниться перед «застосуванням варварських методів», і не зупинявся: за невиконання норми звинувачували в саботажі й кидали в концтабори, штурмовики й есесівці просто в цехах убивали профспілкових діячів, робітників-активістів.

Скривавлений, замучений, загнаний фашистським терором робітничий клас Німеччини! Який він тепер? Йоганн дуже хотів знати це. Можливо, танкіст з обгорілим обличчям — робітник. Але Йоганн не міг побачити його обличчя, та й поговорити більше не вдалося. Хтось із поранених доніс на обпаленого вогнем солдата, і Фішер перевів танкіста у флігель із заґратованими вікнами. Очевидно, його оцінку противника вважали недооцінкою переможної могутності вермахту. Та в цій людині з обпеченим обличчям Йоганн відчув риси тієї Німеччини, на честь якої радянська молодь носила юнгштурмівки. У цій Німеччині була Баварська радянська республіка 1919 року, Червона армія Мюнхена, яка доблесно боролася в квітні 1919 ропу. Її сини билися в рядах іспанських республіканців. Вона дала світові Карла Лібкнехта, Розу Люксембург, Ернста Тельмана. Це була Німеччина революції, Німеччина любові і надій радянського народу. І, можливо, танкіст у запечених кров'ю бинтах був з тієї Німеччини, яку шанував Олександр Бєлов? Але він не міг, цей танкіст, забинтований зараз, як мумія, показати своє обличчя: воно було обпалене війною. Так хотів думати Йоганн, і так він думав про цього танкіста.

Огрядна, але на диво моторна, з пухнастим мідним волоссям і ніжними коров'ячими очима, обер-медсестра Ельфріда кілька разів зазивала до себе Вайса, щоб повідати йому свою жіночу печаль: адже Йоганн був другом Хагена.

Вайс обережно питав, як поводиться Фішер після зникнення Алоїса Хагена.

Ельфріда безтурботно відповідала:

— Як завжди. — І перекривляла: — «Ану, крихітко, переступимо державні кордони пристойності!»

— Фішер твій коханець?

— Та ні, що ти! — обурилась Ельфріда. — Просто я інколи виявляю йому ласку. Та й до того ж, — вона знизила голос, — він міг би наробити мені чимало неприємностей.

— Як саме?

Ельфріда немов не дочула питання й заговорила про інше:

— Тепер, коли всіх німок мобілізували на примусові роботи і в допоміжні частини, чоловіки заходять у жіночі казарми, в гуртожитки, на підприємства, як у бордель. Деяким жінкам, може, це й подобається — так виявляти свій патріотизм, а інші бояться бути вередливими. Тим більше що фюрер благословив нас на все, окрім, звичайно, зв'язків з унтерменшами. — Вигукнула обурено: — Я б на місці Гіммлера наказала привезти в рейх тубілок з нових територій, щоб наші чоловіки відвідували їх за невелику плату на користь місцевих муніципалітетів. Адже фюрер казав: «Я повинен дати робітникові, що заробляє гроші, можливість витрачати їх, якщо він нічого не може на них купити, для підтримання в народі доброго настрою».

— У тебе голова міністра!

— Ох, Йоганне, я не можу думати про нашу мораль. Німецьких жінок, одірвавши від сім'ї, в примусовому порядку присилували відбувати трудову повинність, а чоловіки змушують їх виконувати й інші повинності… Адже зрештою і я колись вийду заміж. І якщо мій чоловік буде не націонал-соціалістом, він просто не оцінить тих жертв, які я тут приношу.

— А як же Алоїс?

— О, це зовсім інше! Він був надто шанобливий до мене, коли ми залишалися на самоті, а це зовсім і не потрібне. І до того ж я, напевне, ніколи більше не побачу його.

Ельфріда заплакала. Поскаржилась крізь сльози:

— А він же міг женитися на мені. Я з дуже пристойної родини. Мій батько — сільський пастор. Батько благав мене не вступати в гітлерюгенд, а я вступила. І одразу наш юнгфюрер присікався до мене. Погрожував донести, що батько дружить з якимось євреєм. Я злякалася! А потім юнгфюрер посміявся з мене й сказав, що цей єврей — Христос.

— Що ж нам тепер робити? — спитав Йоганн.

— А що трапилося? — стривожилась Ельфріда.

— Та з Христом: він же справді єврей.

— Ет! — вигукнула сумно Ельфріда. — Я зараз думаю не про Христа, а про Алоїса.

— А що таке?

Ельфріда нахилилася до Йоганна, прошепотіла на вухо: