Вадим Кожевников - Щит і меч

А як боялися його всі офіцери Бєлостоцького гарнізону — цього красномовного, фанатичного філософа-наці, що любив страчувати жінок і твердив, ніби первородна жіноча соромливість у засуджених дуже велика і, навіть стоячи край рову, вони намагаються затулити себе руками не так від куль, як від поглядів виконавців страти.

Він вихвалявся перед фронтовиками, що досконало знає всі способи умертвіння. І докторові Ротенбургу згодилися його знання. За хвилину до смерті він благав Зубова вистрілити йому в потилицю й показав рукою, куди слід стріляти, знаючи з досвіду, що точне влучання в це місце позбавить тривалої агонії.

Після загибелі своїх соратників під час нальоту на радіостанцію Зубов лишився сам.

Лежачи в госпіталі, він спочатку пожалкував, що на ньому був єфрейторський мундир, а не офіцерський. Тоді б він лежав у офіцерській палаті, де, очевидно, краще доглядають і лікують. Він хотів якомога швидше стати на ноги, щоб продовжувати свій поєдинок з ворогом.

Він поблажливо дозволив обер-медсестрі закохатися в себе, маючи на прикметі тільки одне: завдяки її турботам швидше одужати, стати на ноги.

Пізнавши Бєлова, він терпеливо ждав моменту, щоб довіритись йому, виявляючи при цьому ту саму виняткову витримку, яка допомагала йому і в подвигах.

Проте, вислухавши Зубова, Бєлов не схвалив багато чого з того, що той встиг зробити.

— Вибач, — сказав насмішкувато Зубов, — я людина справедлива. Що заслужили, те й мали.

Бєлов глянув на небо, осяяне кристалами зірок, на бліде обличчя Зубова з твердими зморшками в куточках рота. Спитав замислено:

— А коли війна закінчиться? Ти ким будеш?

Зубов опустив очі, довбнув носком черевика землю, сказав понуро:

— Найімовірніше, грунтом, на якому ростиме щось таке підхоже. — ] зразу ж попередив — Та, поки я живий, я тимчасово безсмертний. Така в мене позиція. З неї я й стріляю.

— Один ти.

— Вірно, соліст, — сказав Зубов, — виступаю без хору.

— Не можна про це так говорити.

— А як можна? Як? — розсердився Зубов. — Нема таких слів, щоб про це говорити. Нема, і слід сподіватися, що їх ніколи потім не буде.

— Але ж ми будемо!

— Ми будемо. Правильно. А щодо себе і тебе не певний. Таке зобов'язання на себе не беру — вижити.

На госпітальному дворі лежало чорне, мертве, опале листя з каштанів, з даху капало. Немовби ці великі холодні обважнілі краплини відстукували час. Небо було вогким, важким, низьким. Біля дощаного сарая були складені труни, накриті брезентом. Щулячись, Зубов сказав:

— Ну ходім. Холодно, боюсь, застуджуся. Хворіти безглуздо. Мені тут кожна година мого життя дорога. — І додав турботливо: — І ти себе повинен берегти, може, навіть, більше, ніж я себе.

Повернувшись у палату, вони мовчки полягали на свої ліжка.

Отже, про Вайса Олексій Зубов дізнався від Бруно.

А Баришев читав цикл лекцій у школі прикордонників.

Тепер Зубову треба йти звідси. Гестапівці уже навідувалися в госпіталь, але Ельфріда не хоче відпускати його. Він сказав їй, щоб вона склала акт про його смерть. Ні до чого лишати за собою сліди.

Вайс дав Зубову явку в Варшаві. Спитав:

— Запам'ятав?

Зубов сказав, образившись на таке запитання:

— Можливо… — І простягнув руку.

— Таки ідеш?

Зубов кивнув.

Відсутність Хагена впинилася тільки надвечір.

Фішер, зловтішаючись, діловито допитував поранених. Потім Ельфріду.

Ельфріда сказала, що Хаген був виписаний ще напередодні. А вночі за ним прислали машину з гестапо, але не для того, щоб арештовувати: гестапівський офіцер поручкався з Хагеном і обняв його. Те саме підтвердив і єфрейтор Вайс, знаючи, що цю версію Ельфріді рекомендував Зубов. Ельфріда ладна була на все заради Хагена й останнім часом зверталася до нього тільки так: «Мій бог!»

Він знову сам серед ворогів, знову приречений на бездіяльність, мусить вживатися в чуже йому, огидне життя. І ждати, готувати себе до виконання того завдання, заради якого його сюди послали. Він вірив, що це завдання буде надзвичайно важливе, значне. Він не міг думати інакше. Тільки ця впевненість додавала йому душевних сил. У фашистських газетах і журналах була сила-силенна фотографій. Захоплені радянські міста. Згарища. Зруйновані будівлі. Страти народних месників. Шибениці. І трупи. Скрізь трупи. Трупи чоловіків, жінок, стариків, дітей. І над усім цим фашистські прапори із свастикою, ніби страхітливий ненависний павук уп'явся в російську землю. І він, Олександр Бєлов, змушений спокійно дивитися на ці знімки. Йому непогано: вилежується на м'якій постелі, його смачно й досхочу годують, його турботливо доглядають оці самі фашисти, і він — тепер Йоганн Вайс — один з них…