Вадим Кожевников - Щит і меч

— До нас сюди привезли напівмертвого радянського льотчика. У нього немає ніг, рука розчавлена. Та його конче треба було оживити. Йому величезними дозами впорскували тонізуюче, весь час вливали кров і глюкозу.

— Навіщо?

— Та як ти не розумієш! Він літав на новій радянській машині, а коли літак підпалили, він навмисно розбив його, і тепер не можна взнати, яка це була машина.

— Виходить, його хотіли оживити тільки задля того, щоб дізнатися, яка це була машина?

— Та звісно!

— До чого ж тут Алоїс?

Ельфріда збентежилась, зблідла так, що на її шиї і руках проступило ластовиння.

— Коли я чергувала біля постелі льотчика, Алоїс пробрався до мене.

— І що ж?

— Він наказав мені вийти, сказав, що говоритиме з льотчиком.

— Справді?

— І льотчик йому привітався.

— Чудово! Молодець Алоїс!

— Тепер Алоїс може повідомити штабу ВПС про новий радянський літак, якщо тільки…

— Що тільки?

— Якщо тільки льотчик не опритомніє й не вибовкає все сам.

— Це можливо? — спитав заклопотано Вайс.

— Ні! — гордо сказала Ельфріда. — Тепер це вже неможливо.

— Чому?

— Тому що я довела Алоїсові свого любов.

— Чим?

— Просто помилково я дала льотчикові більшу дозу снотворного, а він і так був напівмертвий.

— Ти вбила його?

— Та ні, він сам дуже хотів. — Промовила зляканим шепотом: — Знаєш, коли я дала льотчикові багато-багато таблеток, він ковтав їх квапливо, як курка зерно, і вперше за весь час розплющив очі, і вперше я почула його голос. Він сказав: «Данке шен, г-геносе», — і погладив мені руку.

— А чого?

— Коли він знає німецьку мову, значить, він прочитав етикетку й знав, що я йому даю.

— Ти думаєш, він хотів померти?

— Та він же знав: якщо не помре в госпіталі, його однаково вб'ють. У нього в документах написано, що він політрук ланки.

— Комуніст?

— Звісно! Навіть після того, як він розплющив очі, і почав усе розуміти, й міг говорити, він нічого не сказав штурмбанфюреру.

Йоганн суворо зауважив:

— Виходить, ти зробила, як справжня патріотка, як націстка, відомстила російському льотчикові-комуністові. — І лагідно заспокоїв: — І нічого не бійся. За патріотизм у нас у Німеччині ще нікого по карали.

— Однак я вважаю, мені треба бути скромною і мовчати.

— Авжеж, — згодився Йоганн. — Скромність — найкраща окраса жінки.

Ельфріда зашарілася.

— О, я була в усіх розуміннях скромною. Але війна… — Вона скрушно опустила очі. Глянула на годинник, злякалася: — Пан Фішер завжди заходить до мене в цей час. — Підійшла до дзеркала, підмалювала губи й почала підбивати своє цупке червонясте, як мідь, волосся…

З дня на день Вайса могли виписати з госпіталю, і, коли б не Ельфріда, його, напевне, з першим же маршовим батальйоном відправили б на Східний фронт.

Ельфріда з'ясувала за номером польової пошти, де треба шукати підрозділ майора Штейнгліца, і домоглася, щоб Фішер відіслав Вайса назад у його частину.

На прощання Ельфріда запросила Вайса до себе на сніданок і дала на дорогу великий пакунок з продуктами.

Вона була неуважна, стомлена, весь час про щось непокоїлася. Вони поговорили трохи про Хагена, випили по чарці, й Ельфріда заклопотано спитала:

— Може, ти хочеш швидше піти? Тоді прощавай! — І пояснила: — А то мені ніколи. Дуже багато поранених. — Пожалілася: — Ці ерзацні паперові бинти так швидко промокають, не встигаємо міняти.

Йоганн запропонував ввічливо:

— Я можу написані тобі…

Ельфріда знизала плечима:

— Як хочеш. — Але ту ж мить схаменулась: — Я не знаю номера своєї нової польової пошти. — Похвалилася: — Адже я дістала підвищення. З гером професором я виїжджаю в Аушвітц. Професор займатиметься там науковою роботою, йому навіть виділили спеціальний блокгауз.

— Яка ж це робота?

— Секрет! — І Ельфріда насварилася на Йоганна товстим, схожим на молочну сосиску пальцем.

— Ну що ж, бажаю успіху! — сказав Йоганн. І потиснув Ельфріді руку.

Отже, Ельфріда виїздила в Аушвітц. Аушвітц — так німці називали польський Освеицім. Але Йоганн навчився володіти собою, говорити не те, що думав, і він легко, просто, безтурботно вимовив ці слова: «Сажаю успіху!» — саме так, як на його місці сказав би будь-який наці.

Йшов дощ, було похмуро, з мокрих дерев падало мертве, жовте листя. Зелені автофургони з червоними хрестами на кузовах безперервно в'їжджали у широко відчинені залізні ворота величезного фронтового госпіталю, і так уже геть переповненого.

Йоганн дерев'яним тротуаром дійшов до пустирища, перетвореного на кладовище. Над могилами стирчали куці білі хрести. На деяких із них висіли сталеві каски. Поляки-військовополонені спускали на вірьовках у глибоку могилу труну за трупою. Ця могила була багатоповерхова. Біля неї лежав заздалегідь заготовлений хрест. На ньому стояло тільки одне ім'я: німецького унтер-офіцера.