Борис Акунін - Алтин-толобас

Клуб був просто чудовий: із дзвінким фонтаном, темними картинами в бронзових рамах, старовинною зброєю на стінах і антикварними шафами, заставленими коштовною порцеляною. Ніколасу все це дуже сподобалося, хоча, коли вже прискіпуватися, шафи були не посудними, а книжковими, та оббивка на кріслах зіштовхувала лобами двадцяте століття з вісімнадцятим. Але все одно було відразу видно, що клуб надзвичайно ексклюзивний і абикого сюди не пустять.

Очевидно, саме цим пояснювалися погляди, котрі ловив на собі Фандорін, рухаючись за напудреним лейб-гвардійцем. Компанія з чотирьох солідних панів біля ломберного столика, дві пещені дами біля барної стойки і навіть троє розчервонілих молодців у відтягнутих набік краватках — усі вони здивовано розглядали довготелесого суб'єкта в нечистій білій сорочці.

— До Йосифа Гурамовича, до Йосифа Гурамовича, — пошепки пояснював лоцман тим, хто виявляв подив надто вже демонстративно.

За першим залом виявився другий, суціль зайнятий столиками, за деякими з яких випивали й закушували ошатно вдягнені гості обох статей. «Он їх скільки, виявляється, вціліло, нащадків стародавніх фамілій, — із шанобливим здивуванням думав Ніколас, вдивляючись в обличчя. — Напевно тут були й представники родів, пов'язаних із Фандоріними кревністю або свояцтвом. Адже триста років жили поруч».

Оркестр — арфа, віолончель і рояль — награвав меланхолійну мелодію, а співачка в довгій сукні з майже таким же довгим декольте співала щось про п'янкі російські вечори, але не про підмосковні (ту пісню Ніколас знав).

У далекому кінці зали, за колонадою, стояли три більярдні столи. Два були порожні, а біля центрального сам із собою ганяв кулі надзвичайно опасистий пан в атласній камізельці. Магістр одразу впізнав Йосифа Габунію. Впізнав і той-тер'єра Жужу, що мирно дрімав просто на зеленому сукні. Сенс солітера, здається, полягав у тому, щоб загнати в лузи всі кулі, не потурбувавши сучечки. І треба сказати, віртуоз блискуче виконував своє завдання. Пихкаючи й навалюючись величезним животом на край столу, Великий Coco довго цілився, потім коротко, точно бив, і кулі стукались одна об одну, виписуючи ідеальну траєкторію, котра неодмінно завершувалася ситим погойдуванням сітки. Іграшкове собача, видно до всього звикле, від стукоту куль не прокидалося й лиш час від часу стригло чорними гострими вушками.

У зубах у банкіра стриміла довга сигара, на волохатих пальцях сліпучо сяяли персні, а на бортику поблискував кришталевий келих із коньяком. Оддалік, на малахітовому столику, стояла пузата сулія, вже напівпорожня, ваза з фруктами й неосяжна коробка шоколадних цукерок.

— Кульки ганяєте, Миколо Олександровичу? — запитав товстун, зиркнувши на Фандоріна, й рухом густих брів звелів служнику йти.

— Ні, — коротко відповів Ніколас, розглядаючи інтригуючого пана.

У житті він мав такий же вигляд, як і на журнальних фото — комічний пузир, який ніби перекочував до московського клубу із голлівудського фільму про превеселі двадцяті. Забив у лузу чергову кулю, нагородив себе шоколадною цукеркою, з насолодою випустив цівку диму.

— Ви із стародавнього роду? — не втримавшись, поцікавився Фандорін, марно намагаючись виявити хоч якісь ознаки породи в одутлій фізіономії та повадках банкіра. — Здається, у великого князя Михайла Миколайовича був казначей князь Габунов. Ви, певно, із тих Габунових?

— Ні, Миколо Олександровичу, — з очевидним жалем похитав головою Великий Coco. — Я, мабуть, єдиний у світі грузин зовсім не князівського походження. З діда-прадіда плебей. Але спасибі, що сказали про цього вашого князя. Може, я і зроблю його своїм пращуром.

— Хіба тут не щось на зразок дворянського зібрання? — притишив голос Фандорін. — Я читав, що це цілковито ексклюзивний клуб для тих, у чиїх жилах тече блакитна кров.

— Зелена, — виправив Габунія, натираючи крейдою кінчик кия. — Плати п'ять тисяч на рік, заручись рекомендацією одного з членів, і ти вже дворянин. Якщо без рекомендацій — тоді десять тисяч… Ви ж бо, Миколо Олександровичу, тут повноправно. Мені зібрали на вас досьє, я знаю, що рід Фандоріних відомий із дванадцятого століття. Хочете, дам рекомендацію до клубу?

— Дякую, не варто, — сухо відповів Фандорін, іще не вирішивши, як йому слід триматись із цим незрозумілим паном. По телефону розмовляв, як людина діла, а тепер вдає з себе клоуна, про серйозне говорити явно не бажає.

— Спи, Жужечко, спи, малюпусенька. — Тривалий приціл, швидкий удар — в лузу. — Розумник, Coco. Отримуй трюфельочок… Цукерку не хочете? Даремно, мені на замовлення роблять, найулюбленіші, — продовжував плести нісенітниці Йосиф Гурамович. — А до клубу правильно вступати не хочете. Що за назва така — «Педігрі»! Ті, хто англійської не знає, думають, що тут собаководи або педерасти збираються. Деякі навіть на запрошення ображаються, або, як у нас висловлюються деякі аристократи, беруть у падлу. Адміністрація хоче змінити назву на «Блакитну кров». Але теж виходить двозначно.