Борис Акунін - Алтин-толобас

Соловйов виждав з півхвилини, знизав плечима:

— Не хочеш — не говори. Маєш право. Ти мені, Колю, життя врятував. Якби ти не торохнув цього кошмарика, він би мені точно кирдик зробив.

— Розумієте… — хвилюючись, почав Фандорін. — Розумієш, Владе, я не певен, що маю право втягувати тебе в цю історію… Вона така каламутна, заплутана. Я б навіть сказав, таємнича. І дуже небезпечна.

— Небезпечна — нехай би вже, не звикати, а от чужих таємниць не люблю, — скривився Влад. — Своїх дівати нема куди. Ти скажи, тобі чого в Шереметьєво треба? Хочеш чкурнути із ЕрЕф до сонячної Анталії або гостинної Чехії? Втомився від своїх товаришків, хочеш од них відпочити? Розумію тебе, Колю, особливо якщо вони всі на кшталт цього сеньйора. Може, є проблеми? Я поможу. Як тепер кажуть, умівши дерев'яні брати, умій і зелені віддавати. — Він коротко реготнув і перейшов на серйозний тон. — Ксива, віза — проблем нема. За добу зроблю. Вшивайся хоч у Нову Зеландію.

— Дякую, не треба. Документи в мене є. — Ніколас дістав із кишені свій паспорт, показав.

Влад розкрив червоно-золоту книжечку, заглянув у неї, присвиснув.

— Так ти в натурі бритіш. Ну, діла. Все одно, Колю, з Шереметьєвим краще зачекати. Ти упевнений, що ніхто не бачив, як ми з тобою чинили протиправну дію? Який-небудь дядечко з гаража в щілинку цікавився, бабуля пляшечки збирала, алкаш у кущиках пісяв? Вельми в тебе статура примітна із твоїм баскетбольним зростом. Наша ментура, звичайно, не Скотленд-Ярд, але якщо надійде орієнтування на дядю Стьопу іноземного вигляду, із зеленими смугами на щоках і дебільним виразом на мордалітеті, тебе ураз залигають. Посидь тихо день-два, а я з'ясую, в розшуку ти чи ні. Якщо тобі заховатися нема де, проси політичного притулку у Владика. Виручу. Давай, Колю, замовляй музику — Влад Соловйов виконає. Для нашого друга із сонячного Альбіону прозвучить патріотична пісня «Не нужен мне берег турецкий».

І справді заспівав — красивим, гучним баритоном:

Фандорін мовчав, розчулений і вражений. Хід його думок був приблизно таким.

Усе-таки в словах Достоєвського про всесвітню чуйність російської душі міститься велика незаперечна правда. Взяти хоча б цього Владика — здавалось би, маргінальний тип, за західними мірками, просто розбійник, а скільки чуйності й душевної широчіні в цьому новоруському флібустьєрі! Як тут не згадати стосунки Петруші Гриньова з кривавим і прекрасним Пугачовим. Той теж за заячий кожушок оддячив без міри й рахунку, невтримний у добрі так само, як і в злі. Ось яких типажів народжує руська земля! Тут і краса, і сила, і відчайдушність, і душевне благородство — при цілковитому зневаженні законів і норм суспільної моралі. Таж тільки-но ввігнав людині три кулі в голову, і ні найменших ознак рефлексії — сидить, співає.

— Ну що, надумав? — весело запитав новоявлений Пугачов, обганяючи праворуч міліцейську машину. Фандорін подивився назад, упевнений, що охоронці порядку негайно зупинять порушника. Та водій у кашкеті глянув на номери «ягуара» й тільки похитав головою.

— Ми з тобою, Владе, людину вбили, — тихо сказав Ніколас. — І ні про що інше я зараз думати не можу.

— Це в тебе, Колю, від ніжного англійського виховання. Ти, напевно, в дитинстві коротенькі штанці носив, і в школі у вас билися тільки до першої крові.

— А у вас хіба ні? — здивувався магістр.

— Я, Колю, виріс у Чорногорську. В нас, починаючи з молодшої групи, молотилися до повної відключки. Чув про місто Чорногорськ?

— Ні.

— Про нього мало хто чув. Параша, а не місто: тринадцять шахт, двадцять винних лабазів, дві туберкульозні лікарні, чотири кладовища і сорок тисяч виродків, бидла, котрому більше діватися нікуди. І якщо я пру на «ягуарі», якщо в мене офіс у палаці Добринських, двадцять шість свердловин на Ямалі, вілла в Сен-Тропезі та ще багато дечого, так це не тому, що я в школі добре вчився. А тому, Колю, що я рано зрозумів одну просту хріновину. — Він розлючено вдарив долонею по керму. — Якщо я, бидло, хочу прорватися зі скотинячого загону типу Шахта — Магазин — Сухоти — Могила, мені доведеться своєю довбешкою багато парканів протаранити. Я, Колю, парканів узагалі не визнаю. Куди мені треба, туди і пру. Влад Соловйов відступати не вміє. Якщо я щось роблю, то до краю, заганяю по саму рукоятку. Поставив собі мету — здохну, а свого доб'юся. Тільки раніше ті здохнуть, хто мені поперек дороги стане. А ставали поперек дороги багато хто. І здохли багато хто, тільки винний у цьому не я — вони. І твій товаришок сьогоднішній теж сам нарвався. У нас тут не Англія, але живемо ми, Колю, за англійським законом. Твій земляк придумав, Чарльз Дарвін. Закон такий: або вони тебе, або ти їх. А не хочеш жити за Дарвіном — сиди в Чорногорську, споживай сивуху та харкай чорною пилюкою.