Борис Акунін - Алтин-толобас

(О, горезвісна новоруська сором'язливість! Ніколас знавав одного москвича, що стажувався в Лондонському університеті, котрий сп'яну наговорив завідувачу кафедри дурниць, а назавтра навіть не попросив вибачення, хоча, судячи із сконфуженого вигляду, чудово все розумів. «Треба підійти до професора і просто вибачитися, — сказав йому Фандорін. — Ну, випили — з ким не трапляється». Новий руський відповів: «Не можу. Соромлюся вибачитись». Так і страждав до кінця стажування.)

Та хіба не все одно! Якщо невідомий благодійник не хоче Ніколасової подяки — не треба. Головне, що тепер, якщо пощастить та бути настирливим, вдасться написати справжню книгу. Якщо Корнеліус перебував на засланні разом з Артамоном Матфеєвим (а тепер це можна вважати практично доведеним), то в повному тексті заповіту могли виявитися воістину безцінні відомості. Тут пахло серйозним науковим відкриттям. А не вийде з відкриттям, все одно можна буде набрати матеріалу для монографії. Скажімо з такою назвою:

КОРНЕЛІУС ФОН ДОРН / КОРНІЙ ФОНДОРН

Біографія служилого іноземця

передпетровської доби, складена його нащадком

А що? Зовсім непогано. Посидіти в отому ЦАСДі, себто Центральному архіві стародавніх документів, погортати справи про найом іноземних офіцерів, реєстри про видавання жалування, протоколи допитів Приказу таємних справ стосовно Артамона Матфеєва — дивись, факти й доберуться. Викласти їх на широкому тлі доби, навести схожі біографії інших найманців — ось тобі й книжка. Заодно Ніколас зрештою познайомиться зі справжньою, а не романтизованою батьківщиною. Далебі, давно час.

Сер Олександер лежав на дні морському й відрадити нащадка від ризикованої витівки не міг, отож Ніколас здійснив прийняте рішення з карколомною жвавістю. Знісся факсом із московським архівом, переконався, що потрібний документ дійсно є в сховищі й може бути виданим, а решта й зовсім за дрібниці: квиток, замовлення готелю, складення заповіту (так, про всяк випадок). Усе рухоме й нерухоме майно за відсутністю близьких і далеких родичів Ніколас заповідав Всесвітньому фонду боротьби за права тварин.

І все, в дорогу — морем, потім потягом, за передбачуваним маршрутом пересування далекого пращура.

У кейсі, що зараз лежав під сидінням спального вагона, було все необхідне: солідна рекомендація від Королівського історичного товариства, ноутбук із супутниковим телефоном, ручним сканером і найновішою, щойно розробленою програмою розшифровування стародавніх рукописів, заповітна половинка духовної з супровідним сертифікатом, страхування, зворотний квиток із відкритою датою (не на потяг, на літак).

Перед зустріччю з вітчизною Ніколас пройшов курс автотренінгу, покликаний похитнути спадкове упередження.

Припустімо, Росія — країна не надто симпатична, говорив собі магістр. Політично сумнівна, цивілізаційно відстала, до того ж непевних моральних устоїв. Але це все поняття відносні. Хто сказав, що Росію потрібно порівнювати із благополучною Англією, котра перейшла до пристойного життя на сто чи двісті років раніше? А чому не з Північною Кореєю чи Республікою Чад?

До того ж і до англійців у Фандоріна претензій вистачало. Нація армадилів якихось, кожне само по собі, тягне на себе свій панцер — не достукаєшся. Та й стукати ніхто не буде, бо це вважатиметься вторгненням у приватність. А хвалена британська дотепність! Господи, жодного слова у простоті, все з кривлянням, усе з самоіронією. Хіба можна поговорити з англійцем на яку-небудь «російську» тему, як-от: добро і зло, безсмертя чи сенс буття? Неможливо. Тобто, звичайно, можливо, але ліпше не варто.

І ще жевріла надія на позараціональне, інтуїтивне — на російську кров, слов'янську душу і голос пращурів. Раптом, коли за вікнами вагона потягнуться скромні березові гайочки та осикові переліски, а на станції з перону долинуть голоси жінок, які продають смородину та насіння (чи що в них там тепер продають на перонах?), серце стисне від глибинного, потаємного впізнавання і Ніколас побачить оту, колишню Росію, котра, виявляється, нікуди не ділась, а просто постаріла — ні, не постаріла, а подорослішала — на сто років. Страшенно хотілося, щоб саме так усе й вийшло.

Ось про що думав магістр історії Н. Фандорін під перестук коліс фірмового потягу «Іван Грозний», які домотували останні кілометри до латвійсько-російського кордону. Жаль, майже зовсім стемніло, і пейзаж за вікном зливався в синьо-сіру масу, що її оживляли поодинокі вогники, та ще містер Калинкінс дуже ж таки відволікав своєю далекою від досконалості англійською.