Борис Акунін - Алтин-толобас

Якщо дати спокій емоціям, цілком природним за таких сумних обставин, результатом фатальної помилки лауреата, який не відбувся, стало те, що Ніколас успадкував титул, прекрасну квартиру в Південному Кенсингтоні, перебудовану з колишньої конюшні, гроші в банку — і залишився без мудрого порадника. Зустріч із Росією була майже невідворотною.

А рік по тому за першим кроком був і другий, вирішальний. Та перш ніж розповісти про половинку листа капітана фон Дорна та загадкову бандероль із Москви, слід пояснити одну обставину, що відіграла важливу, а може, й визначальну роль у поведінці та вчинках молодого магістра.

Обставина ця називалась образливим словом « недовинченность », яке Ніколас запозичив в одного з випадкових новоруських знайомих (недовинченность — як при недокрученості шурупа; вжив, у знач, «недоробленість», «неповноцінність»; «какой-то он типа недовинченный» — про людину, що не знайшла свого місця в житті) . Слово було жорстке, але точне. Ніколас одразу втямив, що це про нього, він і є недокручений. Хилитається в дірі, яка називається життям, обертається навколо власної осі, а нічого при цьому не зчіплює і не утримує — тільки так здається, що шуруп.

Місткий префікс «недо» взагалі багато чого пояснював Фандоріну про самого себе. Взяти, приміром, зріст. Шість футів і шість дюймів — здавалось би, недомірком не назвеш, на величезну більшість мешканців планети Ніколас міг поглядати зверху вниз. Але варто було перевести зріст на метри, й виходило символічно: метр дев'яносто дев'ять. Маленька недостача до двох метрів.

Те ж саме й з професією. Вік, звичайно, ще дитячий — до сорока он скільки, та ровесники по одній-дві монографії випустили, а. багато хто з них уже перебуває в докторському званні, одного навіть відзначено членством у Королівському історичному товаристві. Професор Крісбі, попередній науковий керівник, якось висловився: мовляв, Ніколас Фандорін, можливо, й історик, але малокаліберний . Значних мисливських трофеїв, тобто нових теорій і концепцій, йому не добути — хіба що дрібних фактографічних горобців настріляє. А все тому, що немає посидючості, довготерпіння та ґрунтовності. Або, як висловився шановний професор, мало м'яса на сідниці .

Хіба ж не прикро? А якщо в людини алергія на пилюку? Якщо після десяти хвилин сидіння в архіві з очей ллються сльози, з носа тече, повсякчасний рожевий рум'янець на щоках розповзається темно-червоними плямами й остаточно сідає голос? Так, Ніколас ніколи не був у так званих країнах Третього світу, тому що там усюди пил і грязюка! На другому курсі в Марокко на розкопки через це не поїхав!

А втім, навіщо лукавити з самим собою? Історія приваблювала Ніколаса не як наукова дисципліна, покликана осмислити життєвий досвід людства й винести з цього досвіду практичні уроки, а як захоплююча, чарівна гонитва за часом, що безповоротно минув. Час не підпускав до себе, вислизав, але іноді ставалося диво, й тоді на мить удавалося вхопити цю жар-птицю за ефемерного хвоста, так що в руці залишалася ламка сяюча пір'їнка.

Для Ніколаса минуле оживало, тільки якщо воно набувало рис конкретних людей, які колись ходили по землі, дихали живим повітрям, здійснювали праведні та жахливі вчинки, а потім померли й назавжди зникли. Не вірилося, що можна щезнути назавжди. Просто ті, хто помер, робляться невидимими для сущих, Фандоріну не здавалися метафорою слова новоруського поета, деякі вірші котрого визнавав навіть непримиренний сер Олександер: «… На свете смерти нет. / Бессмертны все. Бессмертно все. Не надо / бояться смерти ни в семнадцать лет, ни в семьдесят. / Есть только явь и свет, / ни тьмы, ни смерти нет на этом свете. / Мы все уже на берегу морском, / и я из тех, кто выбирает сети, / когда идет бессмертье косяком».

Дізнатись якомога більше про людину з минулого: як вона жила, про що думала, торкнутися речей, якими вона володіла, — і тоді той, хто назавжди згинув у пітьмі, буде осяяний світлом, і виявиться, що ніякої пітьми і справді не існує.

Це була не раціональна позиція, а внутрішнє чуття, що погано піддається словам. І в усякому разі не слід було ділитися такими безвідповідальними, напівмістичними поглядами з професором Крісбі. Власне, Фандорін тому й спеціалізувався не зі стародавньої історії, а з дев'ятнадцятого століття, що вгледітись у вчорашній день було простіше, ніж у позавчорашній. Та вивчення біографій так званих історичних діячів не давало відчуття особистої причетності. Ніколас не відчував зв'язку з людьми й без нього всім відомими. Він довго міркував, як поєднати приватний інтерес із професійними заняттями, і зрештою рішення знайшлось. Як це нерідко буває, відповідь на складне питання була зовсім поряд — у батьковому кабінеті, на камінній полиці, де стояла непоказна різьблена скринька чорного дерева.