Борис Акунін - Алтин-толобас

При Таїсії завжди був ближнім келійник, чорнобородий, мовчазний, зі страшним кістлявим обличчям. Напевно, теж грек або левантинець. Звали його Йосифом. Про нього балакали, що він лютий вірою, носить під рясою залізні вериги і всіляко умертвляє плоть — ночами, аби позбутися нестерпних спокус, точить собі зуби терпугом, лише через таке неможливе страждання й пересилює себе. Вериг Корнеліус не бачив, зате гострі, майже трикутні зуби помітив і пройнявся повагою. Видно було, що Йосиф і справді людина свята.

Нових гостей нині було двоє. Одного, вченого лікаря і фармацевта Адама Вальзера, привів підручний боярина по Аптекарському приказу дяк Голосов. Гер Вальзер Корнеліусу сподобався — тихий, сивенький, із м'якою усмішкою й добрими блакитними оченятами, котрі з цікавістю позирали на світ із-за великих олов'яних окулярів. У сінях аптекаря дожидали двоє кремезних холопів з міцними дубцями та слюдяними ліхтарями на довгих палицях. Із цієї обачності можна було зробити висновок, що Вальзер на Москві людина не нова, добре знає, як оберігатися в нічний час. Хто з дому затемна виходив сам-один, та без свого світла, тому в цьому розбійному місті далеко було не зайти — або таті нічні роздягнуть, або вуличні сторожі, бачачи одинця, не встоять проти спокуси. Голосов і Вальзер з'явилися раніше за всіх. Аптекар збентежився просторою вітальнею, несміливо попрохав дозволу оглянути бібліотеку господаря й довго не показував звідти носа.

Зате другий із нових людей, дяк Посольського приказу Афанасій Лебедєв, який щойно повернувся з Європи, відразу заволодів загальною увагою — почав розповідати останні французькі вісті про короля Людовіка та його метрес. Увесь освічений світ, виявляється, нині обговорював велику новину: становище прекрасної маркізи Монтеспан похитнулося. Найпікантнішим було те, що серце його величності у блискучої фаворитки викрала не яка-небудь юна красуня, а літня вихователька бастардів, прижитих маркізою від Короля-Сонця. Оця мадам Ментенон вельми благочестива, розповідав дяк, скромна, має від роду сорок літ і звабила версальського монарха не пишними принадами, а розумом і високою моральністю.

— Се означає, що король Людовік у постільних баталіях зовсім виснажився й тепер бажає від жінок не палкості, а лише спокою, — весело сказав князь Василь Васильович. — Він нині як півень, що курочок не топче, а лише кукуріче. Такому когуту одна дорога — в суп.

Сказано було не тільки дотепно, але й політично тонко — серед гостей французьких доброзичливців не було, й жарт зустріли дружним сміхом. Потім заговорили хто про що, а фон Дорн іще довго терзався тим, як усміхнулася Сашенька князевій непристойності. Втіхою було одне: зуби у Галицького, як у більшості московитів, негарні — коли сміявся, видно, що жовті й кривуваті. Піймавши погляд Олександри Артамонівни, капітан широко всміхнувся — хай порівняє і оцінить. Боярська дочка теж усміхнулась. Чи оцінила білизну та рівність зубів, було неясно.

Коли слуги задзвеніли сріблом, виносячи блюда з частуванням, із бібліотеки виглянув Адам Вальзер. Принюхався до аромату печива, пряного м'яса, димленої білорибиці й раптом перемінився на обличчі. Очі гера Вальзера злякано заморгали, рожеві щічки зблідли. Корнеліус подивувався такому метаморфозису й прослідкував за напрямком погляду аптекаря. Виявилося, що Вальзер дивиться на митрополита Антіохійського, та й грек теж позирає на тихого чоловічка, до того ж із явним невдоволенням.

А втім, Таїсій од лікаря тут же відвернувся, поманив до себе Корнеліуса. Коли той із шанобливим поклоном наблизився, високопреосвященний шепнув:

— Капітане, поклич-но до мене брата Йосифа.

Фон Дорн сходив у сіни за чорнобородим ченцем, а коли разом ішли назад, до зали, назустріч вискочив гер Вальзер, усе такий же блідий.

— Уже йдете, добродію? — здивувався Корнеліус. — Але ж свято лише розпочинається.

— Важлива справа… Забув. І нездужаю, — зривистим голосом пробелькотів аптекар, з жахом дивлячись на смуглого брата Йосифа.

Побіг до виходу мало не вистрибом, чудний чоловік.

Корнеліус побув у вітальні недовго — хвилину, може, дві. Митрополит, давши келійникові якесь доручення (Йосиф одразу запоспішав), завів із пастором Грегорі вчену суперечку про погляди якогось Паскаля, а князь Василь Васильович підсів до Сашеньки й заходився щось нашіптувати їй на вухо. Боярська дочка похнюпилась. Господар, Артамон Сергійович, поглядав на молодих з лагідною усмішкою, й дивитися на це в капітана не було абсолютно ніяких сил.