Борис Акунін - Алтин-толобас

Кремль — замок великий, з потрійною стіною і глибоким ровом, а на випадок облоги — взяти його буде неважко. Фортеця вся стародавньої побудови, цегляна, земляних валів немає зовсім. Якщо вчинити правильну канонаду із сучасних гармат, од стін урізнобіч полетять осколки, калічачи й убиваючи захисників. І вежі з дзвіницями занадто високі: збити таке лихо прицільним гарматним залпом — півцитаделі завалить.

Всередині Кремль нагадував не монаршу резиденцію, а якийсь мурашник. Безглузде й безладне нагромадження дерев'яних і кам'яних будівель, сполучених між собою відкритими й закритими галереями. Хороми здебільшого ветхі, перехняблені. Над дахами стирчать башточки, маківки, крендельки, флюгери — тільки вся ця краса до першої великої пожежі. Одна запалювальна бомба з польської або шведської мортири — і перетвориться царська твердиня на купу головешок.

У караулі найліпше було стояти на узвозі з Кремлівського пагорба, де розбито Верхній та Нижній сади, а в них ставки та оранжереї з рідкісними фруктами — навіть узимку родить винна ягода, лимони, полуниці. Там, удалині від бояр та дворян, Корнеліус декілька разів бачив і самого царя. Його величність любив прогулюватися між сих райських кущ — зірве з гілки помаранчу або сливу, надкусить, викине.

Herr Zaar und Grossfurst aller Russer Selbsterhдlter Alexei Mikhailowitz, прозваний росіянами Тишайшим, був рум'яним, блакитнооким, із круглою темно-рудою бородою. Гладке тіло носив тяжко, ходив перевальцем на слабких, пухлих ногах. В оранжереї його величність походжав веселий, усмішливий, мугикав під ніс чи то духовні гімни, чи то щось більш легковажне. Уперше, підглядаючи крізь товсте скло в дрібному переплетенні, Корнеліус тільки чудувався — так мало цей добродушний товстун був схожим на кам'яного ідола, що приймав у Грановитій палаті чужоземних послів. На аудієнції цар сидів непорушною золотою лялькою, навіть очима не поводив. Нібито й не живий зовсім, а якась алегорична персона, що уособлює громіздкість і незграбність Третього Риму.

А між тим, як швидко зрозумів фон Дорн, його царська величність був хоч і громіздким, але дуже навіть поворотким і ласим до всіляких утіх. Молода цариця Наталія, вихованка і своячка Артамона Сергійовича, полюбляла веселощі та різні кунштюки, а чоловік в усьому їй потурав. Неосяжна держава жила пісно й нудно, музики не слухала, театрів не відала, а в царських покоях був і свій оркестр, і балет, і «сміхотворне дійство» зі скоморохами, і лицедійська трупа. Ото вже воістину — guod licet Jovi [10] Що дозволено Юпітеру (лат.). . У заборонені шахи Олексій Михайлович воював мало не щодня, для чого тримав спеціального вченого блазня Валтасара — той один не боявся великого государя обігравати, хоча й бував за таке зухвальство битий клітчастою дошкою по тім'ячку. Щоправда, бив цар через задишливість неміцно, а жалів побитого сильно — і нагороджував, і жалував, так що Валтасар нічого не втрачав.

У внутрішніх царських покоях чудово виспівували солодкоголосі птахи, багатобарвні папуги кричали із кліток — хто божественне, а хто образливе. Незвиклі, хто нагору вперше потрапляв, бувало, лякалися мало не до смерті. Як вигукне чубатий червоноволий Каролус: «Голову з пліч!» — так людина за груди зліва і вхопиться.

Іще в тронній залі, поблизу царського місця, стояли два механічні леви — мідні, з кудлатими гривами з овечої шерсті. Якщо в особливій комірчині важіль повернути, леви роззявляли зубаті пащі, зиркали страшними очима і утробно рикали. Теж багатьох, хто й без того перебував у благоговінні й трепеті перед височайшими очима, острах брав. А государ радів, ляпав себе по боках, і бояри багато сміялись.

У гарному настрої полюбляв Олексій Михайлович жарти й зовсім прості. Якось на великому бенкеті Корнеліус спостерігав, як цар і великий князь підкликав до себе обер-камергера (себто «постільника») князя Скарятинського, нібито для особливої милості —власноручно напоїти з кубка, а сам навмисно проніс вино повз витягнуті рурочкою боярські вуста і ну лити рейнське вельможі на лисину і за комір. Зволив сміятися дрібним масним сміхом, і обер-камергер теж був радий царевим веселощам, підхихикував і дякував, а інші заздрили.

Одного разу, перевіряючи караул на даху царського терема, де був зимовий сад і ставок, Корнеліус бачив, як цар у європейськім одязі — камзолі й панчохах — лежав на лаві, поклавши голову на коліна цариці, а її величність ловила бліх у густому волоссі самодержця. Капітан подивувався не самій ловлі бліх — справа звична, на двірських бенкетах усі почухувались, і Олексій Михайлович не ледачіше за інших (один лиш капітан двірських мушкетерів, завдяки заповітній коробочці під пахвою, стояв нерухомо) — подивувався європейському одягу. Коли розповів про це матфеєвському мажордомові Івану Артамоновичу, той повідав, що цар Олексій змалечку звичний до німецького одягу — вихователь боярин Морозов привчив. Російської одежі, важкої і незручної, государ не любить, але носить з обов'язку, як належить православному монархові. У домашності ж, без чужих очей, дає собі волю. А п'ять літ тому, коли залицявся до майбутньої цариці, то й бороду поголив, аби Наталії Кирилівні догодити. Потім, щоправда, знову відростив — до того ж із богобоязливості.