Борис Акунін - Алтин-толобас

— Якийсь ти все-таки недокручений. Очевидно, травоїдне життя не йде на користь інтелекту, від цього ви, європейці, такі варені й тупуваті. Ти ж сам у мене запитував, де розташоване посольство Сполученого Королівства?

Так ось чому лице Алтин здалося йому непевно знайомим! Марія Шнайдер тут зовсім ні до чого.

Господи, просто дивно, що він до цього часу живий — неспостережливий, недогвинчений, недокручений. У записнику було якесь виразне означення для людини подібного складу, ще презирливіше, ніж просто «лох». Ага: « чайник некипяченый ». Сер Ніколас О. Фандорін, М. A., Bt, Ч. Н. — ось як слід би іменувати себе на візитній картці.

— Будемо підбивати підсумки, — невесело сказав Ніколас. — Ясно тільки те, що професійний кілер хоче мене вбити, а якийсь сумнівний підприємець вставляє йому палиці в колеса. Що все це значить? Чим я догодив панові Coco і не догодив веселому чоловікові в окулярах?

Запитання повисло в повітрі.

— Третя година ночі, я падаю з ніг, — оголосила Алтин, зісковзнувши з кухонного столу на підлогу. — Деньок був повний фініш, забудьмося сном. Утро вечера мудренее .

Фандорін зітхнув:

— Мені це сьогодні вже говорили.

Усе-таки на столі було жорстко й незручно. Хоча в розкладеному вигляді він був і довгим, ноги все одно звисали, а подушка намагалася сповзти.

Існувала альтернатива — влаштуватися на підлозі, та вона вже розглядалась і її було рішуче відхилено.

— Ліжко в мене одне, до того ж дівоче, — сказала Алтин, коли вони перемістилися з кухні до кімнати. — Та ти на ньому в будь-якому разі не помістився б.

— Накидайте мені якого-небудь ганчір'я, і я чудово влаштуюся на підлозі, — відповів Ніколас. — Уже й місце пригледів — біля стіни, під величезними динаміками. Чи не впадуть?

— Ти до мишей нормально ставишся? — запитала господиня.

— Взагалі-то не дуже, — насторожився Фандорін. — А що, у вас є миші?

І сторожко покосився туди-сюди. У маленькій кімнаті було не дуже-то чисто: подряпаний паркет давно не протирали, на старовинному буфеті з різьбленими башточками сіріли розводи пилюки. Крім цієї монументальної споруди, що напевне пам'ятала графа Вітте-Сахалінського, тут було ще горезвісне дівоче ліжко, обідній стіл, верстатик із комп'ютером, величезна стереосистема, два телевізори один на одному (авжеж — журналістка) і один-єдиний стілець. Не сказати щоб затишно, а вже бардак (гарне слово, ще із колишніх, староруських часів) такий, що акуратний магістр тільки головою похитав. На підлозі лежали недочитані книжки і газети з коричневими колами від філіжанки, під стільцем валялася маленька кросовка, а на віконному шпінгалеті сушилася якась інтимна деталь дамського туалету.

— Не миші, а миша, — відповіла Алтин, дістаючи звідкись із-під ліжка стосик постільної білизни. — Її Алісою звати, вона живе он там, за буфетом. Я її сиром годую і печивом, «Ювілейним». Вона чужих соромиться, от і заховалась. Але вночі обов'язково вилізе знайомитись. Дуже допитлива, як я. Якщо ж ти не хочеш з нею знайомитись, я стіл розсуну, він довгий.

Так і розташувалися: вона на ліжку, він на столі. Погасили світло. Ніколас побажав господині добраніч, відповіді не діждався, деякий час було тихо.

Потім Алтин Мамаєва хмикнула:

— Ніколас Фандорін. Ну й ім'ячко! Тебе як друзі називають? Нік?

— Ні, давні друзі називають мене Ніф-Ніф. Це, коли знаєте, такий персонаж із…

— Знаю, — перебила вона. — В Росії теж книжки читають. Побільше, ніж у вас в Англії… Ні, я тебе Ніф-Ніфом називати не буду, на порося ти не схожий. Ти схожий на їжачка в тумані.

— Чому? — здивувався Ніколас. — Тобто, чому в тумані, зрозуміло. Але чому їжачок? Хіба я колючий?

— Називати тебе Миколою язик не повернеться, — задумливо продовжила вона, пропустивши запитання повз вуха — все-таки з вихованням у Алтин Мамаєвої не все було гаразд. — Який із тебе Микола… Ніколас — це щось із Діккенса. Буду звати тебе Ніка, о'кей? І перестань мені «викати», це тепер не в моді. Ти мене ще по батькові називай: Алтин Фархатівна.

— Так ви… тобто ти — татарка? — здогадався Ніколас.

Тепер пояснилися гострі вилиці та деяка мигдалеподібність очей.

— Це в мене батько був злим татарином, — похмуро відповіла вона. — Ощасливив ім'ячком. А за національністю я москвичка.

— Він справді був злим?

Фандорін уявив собі нещасне, безпритульне радянське дитинство: батько-алкоголік, комуналка, піонертабір. Тоді зрозуміло, чого бідолашна дівчина не навчилася всміхатись.