Володимир Обручов - В нетрях Центральної Азії

Ніч була тиха і досить холодна. Хлопчаки, припавши до м'якого в'юка, спали спокійно, заколихувані рівномірною ходою верблюдів.

Я теж звик дрімати, сидячи у сідлі в хвості каравану, прокидаючись при кожній зупинці, коли ботало останнього верблюда замовкало. Так проходили години в рівномірному русі. Та ось на сході небо посвітліло, і на його фоні почали чітко вирізнятися фігури верблюдів. Вранішній холод розігнав дрімоту, я зіскочив з сідла і пішов. Незабаром праворуч вдалині вималювалось низьке скелясте пасмо гір; рівний степ з дрібними кущиками тягнувся до їх підніжжя, а ліворуч він розстилався до горизонту. Зірки почали вже меркнути. Потроху ставало світліше, схід порожевів; на пасмі праворуч уже вирізнились темні ущелини, сідловини, обриви скель. Зійшло сонце прямо спереду каравану серед смугастих тонких хмар, золотистих і рожевих із зубчастими краями. Стежки нашої дороги тяглися до горизонту прямо до сонця і впиралися в його червоний диск, немов у світлі ворота. Схід і захід сонця в пустині завжди чарували мене своєю красою і поєднанням різних форм і кольорів хмар.

Ставало тепліше в міру того, як сонце піднімалося вище. Провідник знову заспівав і, вслухуючись у слова пісні, я зрозумів, що він просто фантазує. Обабіч дороги, крім майже рівної пустині і скелястого пасма на півдні, не було нічого того, що він описував у своїй пісні. Так ми пройшли ще годин з три. Ліворуч показалась група горбів, біля підніжжя яких зелена смужка виявила нам, що там є і вода, і паша. Провідник повернув туди, а ми підійшли до лужка, на краю якого біля схилу горбів витікало з тріщини в камені велике джерело, заповнюючи западину аршинів з два в діаметрі і в дві четверті завглибшки; джерело звивалось серед трави і далі ще кілька кроків. Велике старе дерево підносилось в сусідстві, і навколо нього грунт був обпалений, усіяний калом верблюдів і, очевидно, був місцем стоянок караванів. Ми розташувались тут же відпочивати на весь день, розкинули намет, розклали багаття, зварили чай, добре поснідали. Потім пустили тварин на пасовище під наглядом хлопчаків, які виспались за ніч, а самі лягли спати. Хлопчаки зварили обід і розбудили нас. Провідник після обіду поїхав назад; їдучи риссю, він міг пізно ввечері повернутися додому.

Після обіду хлопчаки теж здрімнули, а ми сиділи біля намету, гріючись на сонці теплого вересневого дня.

— Провідник розказав, — повідомив Лобсин, — що на цій дорозі небезпечно. В одному місці в горах живе зграя розбійників, яка грабує китайських купців. Її начальник, як тобі здається, Хомо, лама, збіглий, звичайно; Чорним ламою його називають. Монголів він не кривдить, а в китайців відбирає частину товарів, які Йому сподобаються, І чисто всі гроші. Людей не вбиває, якщо вони не чинять опору. Китайці тепер бояться їздити цією дорогою, роблять великий гак в обхід його лігвища, та він їх іноді наздоганяє й там. Їздять ці розбійники на добрих скакунах — одногорбих верблюдах, від яких і добрий кінь не втече.

— Розбійник лама — це цікаво, — сказав я. — Та коли пін монголів не чіпає, нам боятись нічого. Адже ми обидва всеодно, що монголи, і на китайських купців зовсім не схожі.

— Хто знає, Хомо? Побачить добрий караван, багато краму, гарних верблюдів, — мабуть, захоче поживитись.

— Ну, бог, кажуть, не видасть, свиня не з'їсть. Їхати нам треба, об'їзду ми не знаємо. Може-таки порозуміємось з ламою, відкупимось грошима, які одержали в Баркулі.

Присмерком ми пішли далі. Лобсин вів караван впевнено; дорога йшла прямо на схід, як стріла; праворуч весь час тяглися з переривами скелясті низькі пасма.

На ночівлю спинились раніше, години о восьмій ранку біля колодязя, викопаного в сухому руслі: паша була погана, тільки для верблюдів, а коням довелося дати більше гороху, підмішавши до нього дрібної сухої трави з стеблин чию, які хлопчаки ледве назбирали навколо стоянки.

Мав бути перший великий безводний перехід на 50 верст, який важко було зробити, не зупиняючись на відпочинок. Через це ми знялися о четвертій годині, наповнивши бочонки водою і напоївши тварин досхочу, йшли до одинадцятої години, потім зупинились в пустині, вклали верблюдів, не розв'ючуючи їх, зварили чай на привезеному аргалі, дали верблюдам і коням гороху, а коням ще й по відру води, і трохи поспали, не ставлячи намету, простягнувшись на землі. Ніч була тиха і холодна. Я довго лежав з відкритими очима, милуючись зоряним небом. Не було чути ніяких звуків, крім тихого хрускоту гороху, який жували тварини, і зрідка форкання. В цій пустині, очевидно, не було ні вовків, ні нічних птахів.