— Чи далеко поїхали, хазяї? — спитай китаєць, що подав нам таріль з гарячими пельменями і чайник.
— В Зайсан в торгових справах, — сказав Лобсин.
— За перевалом на російському кордоні ваші речі будуть оглядати в митницькому караулі. Тепер за китайський шовковий крам велике мито беруть.
— Ну, в нас, крім припасу, нічого немає. Ми в Зайсан за крамом їдемо, — сказав я.
Китайця, мабуть, занепокоїли наші великі, хоч і не важкі в'юки. До Зайсана всього три дні їзди з двома ночівлями, так що багато припасів не треба возити з собою.
За Дурбульджином ми незабаром звернули з дороги в Зайсан і поїхали далі вгору по долині ріки Сариемель, яка становить праву вершину ріки Емель і тече між Тарбагатаєм і Уркашаром. Дорога перетнула відроги Тарбагатаю, а праворуч за річкою Сариемель простягався довгий і вузький гребінь з дивною назвою Джилантель, тобто «гадюче жало», його, справді, можна було порівняти з жалом гадюки, витягнутим вздовж величезної пащі, щелепи якої становили з одного боку Тарбагатай, з другого — Уркашар, що підносились вище. Цей гребінь Джилантель піднімався на схід зеленими уступами, на яких паслись де-не-де барани і корови, виявляючи присутність зимівель, розкиданих по долинах як ріки Сариемель, так і ріки Караемель, що тече між Джилантелем і Уркашаром, становлячи ліву вершину ріки Емель.
Години дві ми їхали, маючи перед очима це «гадюче жало», яке потім, стрімко підносячись вгору, перетворилось у високий хребет Коджур, що примикає з півночі до Уркашару. До долини Сариемель Коджур спускався крутим схилом, прорізаним вузькими балками з круглими купами козацького ялівцю, схожими на великі зелені клумби; по дну балок біліли ще рештки зимового снігу. Цей опуклий схил зовсім ховав від нас скелясті вершини Коджуру, які, як сказав Лобсин, були ще вкриті снігом.
Тарбагатай, як і досі, простягався ліворуч від нашої дороги, але був уже невисокий. Долина Сариемель звузилась, річка перетворилась в струмочок, що звивався по болотистих лужках, які рясніли жовтими квітами.
Ми проминули ворота Бай-мурза, де Тарбагатай круто обривається стрімчаками до широкої долини, яка відокремлює його від Сауру. В цій долині віддалік біліли будиночки російського митного поста Шаганоба, а за ним в далечині височів Саур, схожий на величезний рівний виступ, над яким повзли темні хмари і червоніли в промінні призахідного сонця.
Ми були біля самого російського кордону, але відразу ж звернули праворуч і вгору по долині невеликого струмка стали підніматися на гори Тепке, які з'єднують Коджур із Сауром. Тут на лужку зупинились ночувати. Розбили намет, розклали багаття. Лобсин вибрав місце тут, бо побачив поруч залишену зимівлю, навколо якої була обгороджена площадка з соковитою травою. Там можна було залишити на ніч коней, не боячись, що вони втечуть. Намет був поставлений біля огорожі, і собачка Лобсина могла стерегти і нас, і коней. ~ Наступного дня ми піднялися на гори Тепке, які відділяють западину ріки Шаганобу від широкої долини ріки Хобук. З перевалу на заході ми побачили вершини Коджуру, вкриті снігом, через які проглядали великі брили. Судячи з цього, Коджур був вищий від Уркашару і Тарбагатаю, на яких сніг уже зник.
З перевалу ми спустились в широку долину Кобу, що відділяє високий Саур від хребта Семистай, який становить продовження Уркашару.
Ліворуч, подібно до темної рівної стіни, тягнувся Саур; його схил подекуди розсікали глибокі ущелини, а вище серед пелени хмар біліли гострі вершини, суціль вкриті снігом. Я довго милувався ними, згадуючи Алтай та його вічноснігові вершини, і спитав Лобсина, чи лежить на них сніг все літо.
— Цілий рік лежить! Через те й гори називаються Мустау, тобто снігові. Ці сім вершин високо підносяться над Сауром.
З першої ущелини в стіні Сауру виходила і простягалась далеко в долину Кобу вузька стрічка лісу, яка кінчалась біля якоїсь білої будівлі.
— Це що за будівля тут? — спитав я.
— Кумирня Матеня називається. Але при ній монастиря немає. На початку весни сюди приїжджають лами з нашого монастиря і правлять молебство, щоб трава буяла, щоб худоба всієї долини була в доброму стані. Долина Кобу — моя батьківщина, тут киргизів нема, живуть тільки калмики. Там далі під Сауром — монастир, де я вчився, і ставка нашого князя Хобук-бейсе.
Мене здивувала стрічка лісу, що простягалась з ущелини Сауру аж до кумирні Матеиі в долині Кобу, де лісу більше ніде не було видно. Я спитав Лобсина, що це за ліс.
Читать дальше