Володимир Обручов - В нетрях Центральної Азії

— Модрина, вона по всьому Сауру росте.

— Як на Алтаї! — згадав я.

— А тут це останні дерева модрини. В Тарбагатаї, який підходить близько до Сауру, модрини нема, росте тільки козацький яловець; те саме в Коджурі та Урка-шарі, а в Барлику ліс чудовий, але тільки ялиновий.

Пізніше консул потвердив, що модрина перекидається з Алтаю на південь через широку долину Чорного Іртиша і утворює ліси в Саурі, кінчаючись біля кумирні Матені в долині Кобу, а тянь-шаньська голуба ялина від Тянь-Шаню поширюється на північ в Джунгарський Алатау і Барлик, але не далі. В проміжку між Сауром і Барликом в горах нема ні модрини, ні ялини, а трапляються козацький яловець і трохи берези, осики та верби.

Краєвид з долини Кобу на південь був цікавіший. Хребет Семистай простягався тут, як висока зубчаста напівзруйнована стіна. Гострі вершини гір обривалися на північ високими скелями червоного кольору; до них примикали нижчі скелясті гори, мов складені з величезних брил, що звалилися зверху. В різних місцях височіли окремі крутобокі скелі, схожі на руїни башт і замків. Вузькі ущелини стрімко підносились вгору, а внизу відкривались на похилу рівнину, яка становила немов підніжжя цієї стіни. Вона являла собою сухий полиновий степ і різко відділялась від зелених лужків дна долини Кобу.

Ми довго їхали окраїною цього підніжжя, милуючись скелями Семистаю праворуч ї зеленою долиною ліворуч, замкнутою на півночі темною стіною Сауру, над якою виблискували під промінням сонця снігові поля на піках Мустау.

— Мальовниче місце твій рідний край, Лобсин! — сказав я.

— І багате, — додав він. — Тут чудові луки для зимових пасовищ, в Саурі багато лісу для дров і гарні місця для літування.

— А в Семистаї літують?

— Ні. Це зовсім дикі гори: скрізь каміння, скелі, ущелини, трави мало, і місця для худоби незручні. Але у нас холодніше, ніж в Чугучаці, добрих урожаїв тут не збереш, ячмінь — і той іноді вимерзає, не доспівши.

— А Ібе-вітер взимку теж дме?

— Ні, такого вітру тут немає. Бачиш, кругом гори: Саур з одного боку, Семистай — з другого, а Коджур — з третього.

Долина Кобу замкнена, вітрові виходу нема, і взимку в нас тихо.

В міру того як ми їхали на схід долиною Кобу, вона ставала горбкуватою. Плоскі горби серед неї стали вищі, і далі злились в довге пасмо скелястих гір Караадрик, яке закрило від нас північну частину долини вздовж: підніжжя Сауру, де, як сказав Лобсин, була ставка князя Хобук-бейсе і монастир, куди батько віддав його ламам в науку.

Пасмо Мустау кінчилось, але стіна Сауру своїм продовженням, як і досі, закривала краєвид на північ. З другого боку Семистай став значно нижчим, залишаючись скелястим і диким.

— Тут теж не літують, — відповів Лобсин на моє запитання. Та зате тут легко дістатись на той бік, дороги: є. А там через високий Семистай тільки гірські козли і архари можуть перебратись.

— І багато їх там водиться?

— Багато. Семистай — найкраще місце для полювання на цих тварин. І наші калмики добувають їх потроху.

Ввечері ми зупинились на великому лужку поблизу того місця, де ріка Хобук повертає на південь, врізується в дно долини і проривається через Семистай. Мене здивувало, що за цілий день, поки ми їхали долиною Кобу, нам не зустрілась жодна людина. Я спитав Лобсина, де ж його одноплемінники калмики, чому їх не видно.

— Всі наші зимівлі стоять під Сауром і їх з цієї дороги не видно. Нашим калмикам тут робити нема чого. Бачиш, який сухий степ під Семистаєм. А під Сауром багато джерел, струмків, трава соковита і літування в горах теж недалеко. Зустрітися нам міг тут лише мисливець на козлів по дорозі в Семистай.

На другий день ми поїхали далі на схід долиною Кобу і бачили зимівлі калмиків під Сауром, бо пасмо Караадрик кінчилось, і вся долина показалась перед нами. Надвечір гори з обох боків розпались на горби, а долина уперлась в широку западину великого озера Улюнгур. Ми зупинились на його західному березі. Паші тут було досить — очерет у воді і трава на березі. Але вода озера нам не сподобалась на чай; вона була трохи солонувата. Нам і нашим коням надто надокучали комарі, що літали величезними роями.

Улюнгур — дуже велике озеро, завдовжки верст сорок. Загалом воно має форму трикутника; береги в багатьох місцях облямовані великими заростями очерету, в яких живуть кабани і качки. Ще пізно ввечері звідти доносилось крякання, лопотіння крил, а здалеку верещання свині, на яку, мабуть, напав якийсь хижак. Але наш собака лежав спокійно біля вогню і тільки інколи, прислухаючись, наставляв вуха. Коні на ніч були прив'язані поблизу намету, ми нарізали їм по снопу молодого очерету.