Юліан Семенов - Відчай

…Додому міністр повернувся рано, сказав помічникові, що захворів, мігрень. Велів з'єднувати лише з Поскрьобишевим та членами Політбюро, для всіх інших міністрів — його нема.

Дочка вже повернулася. Він запропонував їй погратися в «морський бій»; билися захоплено, потім перейшли на «хрестики-нулики», він піддавався, на обличчі зображав прикрість, улюбленицяреготала. Потім принесла колоду карт, зіграли в «дурня».

Відсунувши руку з картами так, щоб дочка могла підглядати, з тугою подумав: бідолашненька моя кровиночко, коли зі мною станеться щось, який же на тебе жах чекає, які муки… Для чого я ліз нагору, видирався по цій триклятій драбині! Служив би собі тихо й непомітно, так ні ж, мене понесло! У нас тільки тихі виживають… Лише маленькі та непомітні своєю смертю помирають… А своєї долі не минути! Ми ж усі комашки, нас згори в мікроскоп роздивляються… Богдан неспроста цього самого Рюміна попросив… Він нічого просто так не робить, у нього завжди підступність на думці… А якби я став вимагати матеріали, вразу настукав би Лаврентію: «дрібна опіка, заважає ініціативі, що за недовір'я серед своїх?!» Спробуй, поясни! Він же член Політбюро, а не я… Бідолашненька ти моя ніжність». Він підвів зволожені очі на дочку: «Піти б до церкви, як з бабусею Оленою, покійницею, бухнути на коліна, припасти лобом до вічнихплит храму Господнього й помолитися б за неї… Мені вже нічого не страшно, вогонь і воду пройшов… Та й не відмолю я гріхів своїх, її уберегти б…»

— Татусю, а чого ти не криєш? У тебе ж козирі є! Так нечесно!

— Справді є, — зітхнув Абакумов, — відіб'юся, миттю покрию, ріднесенька…

— Ти мені не піддавайся, я ж не маленька! Нецікаво грати… А знаєш, мене сьогодні вчителька вишпетила…

— От штукарка… За що?

— Я не відповіла, коли був замах на Володимира Ілліча…

Ну, завтра цій сучці шию намилять, подумав він, дівчинку даремно травмує, але відповів інакше:

— Такі речі треба знати, донечко… В Ілліча стріляла есерка Фанні Каплан, космополітичного племені, їй Бухарін пістолет в руки дав…

— От вона тобі двійку й уліпила б! — засміялася дівчинка. — Перший замах на Леніна був у січні, ще в Петрограді! Його тоді якийсь швейцарець урятував, собою прикрив…

— Швейцарець? — Абакумов здивувався. — Це ж хто?

— Платтен, — відповіла дочка майже по складах і пішла до рояля: знала, що батьку найбільше подобалось, коли вона грала «Полонез» Огінського.

А начебто цього самого Платтена ми розстріляли, подумав Абакумов. Чи не з троцькістів? Ну й учителі! Ці такого навчать, що потім з дітей кілком не виб'єш…

Хотів був зразу піти до себе й подзвонити помічникові; нехай перевірить учительку, чи не контра, але, розслабившись, поринув у музику, милуючись стрункою фігуркою дочки, що граціозно сиділа біля величезного білого «Бехштейна»…

…А в цей же самий час три лікарі-психіатри працювали з Олександром Ісаєвим, колишнім офіцером військової розвідки РСЧА, кавалером бойових орденів, а нині «зеком» і недоумком — не в грубо-табірному жаргонному смислі, а в справжньому — він збожеволів на допитах.

Вони вже годину сиділи з ним у невеличкій кімнаті, обладнаній магнітофонами, і всіляко намагалися розговорити нещасного. Але молодий старик тупо мовчав і дивився кудись у далечінь застиглими очима.

Один з лікарів, найстаріший, Лівін, попросив колег вийти. Залишившись сам на сам із «зеком», тихенько, по-дружньому, довірливо спитав:

— Саню, хочеш поговорити з батьком?

«Зек» усе ще дивився крізьлікаря, але в очах його щось промайнуло…

Лівін увімкнув магнітофон, пролунав голос Ісаєва: «Я хочу мати побачення з сином…»

«Зек» раптом умиротворено всміхнувся:

— Тату…

— А ти поклич його, Санечко, — так само приязно, вкрадливо говорив Лівін. — Крикни: «Тату, таточку, тату!» Він тебе почує… Ти ж віриш мені?

— Таточку! — після довгого нетямущого мовчання раптом закричав Саня і, трохи відсунувшись, подивився на лікаря. — Таточку! Ти мене чуєш?

— Голосніше, — не одводячи очей від зіниць Сані, налягав Лівін. — Кричи, що погано чути… Ти ж не чуєш його? Правда? Нехай говорить голосніше…

— Та-а-а-точку! Чому ти мовчиш?! Говори голосніше! Чому ти замовк?!

— А замовк він тому, що дуже хвилюється, — так само лагідно, довірчо пояснив Лівін. — Стільки років не бачив синочка… Крикни, що незабаром приїдеш до нього… Скажи, що вже видужав… Тільки кричи голосніше, тоді батько відповість…