Юліан Семенов - Відчай

Диванчик, на якому спав Всеволод, був засланий шотландським чорно-червоним пледом; своє вузеньке ліжко батько покривав старою буркою: його улюбленою книжкою — знав майже напам'ять — був «Хаджі Мурат». Як же давно все це було! Та й чи було взагалі? — болісно запитав себе Ісаєв, знову огледівши брудно-фіолетові, покійницькі стіни камери.

Це було, відповів він собі, і це в мені, а коли мене вб'ють, це залишиться в світі, бо старий Шамес правду говорив — енергія розуму не зникає, треба вміти на неї настроїтись, напевне вчені винайдуть апарат, який запише мої думки і закладе їх у архів людської пам'яті…

А читав я тоді, радісно згадав він, ось які рядки з Ціцерона: «Честолюбство примусило багатьох людей стати брехунами, одне держати в таємниці на умі, зовсім друге вимовляти на словах… Ці пороки зростали спочатку ледь помітно, іноді навіть за них карали; згодом, коли зараза вкорінилася, суспільство змінилось у самій основі і верховна влада з найсправедливішої перетворилася в жорстоку і зовсім неприйнятну…»

Ісаєв завмер, бо виразно почув голос батька, який тихенько, немов вибачаючись, сказав, що це не Ціцерон, а Крісп; консул Ціцерон говорив інакше, в нього була чудова система доказів, перший прагматик світу; послухай, як він вів свою лінію проти Катіліни: «Зараз ти з'явився в Сенат. Хто звернувся до тебе з привітанням? Навіщо тобі ждати словесної образи, коли тебе вже знищили грізним вироком мовчання?! З твоїм приходом місця біля тебе опустіли. Вся Італія заговорила зі мною: «Марк Тулій, що ти робиш?! Невже ти не віддаси розпорядження закувати Катіліну в кайдани і стратити його не зразу, а застосувавши найстрашніші тортури?»

Я тоді спитав батька, чому Ціцерон справді не стратив зрадника й користолюбця? Ось тоді він і відповів, що історію Катіліни нам викладають нечесно, мабуть, ще не настав час відкрити правду про цього доброго й чесного бунтаря, якого Ціцерон зміг показати людству як убивцю, розпутника, злодія і зрадника…

«Майбутнє винесе свій вирок, — сказав тоді батько. — Революція дасть змогу по-новому зрозуміти історію, виправдати тих, кого зробили злочинцями, і з презирством поставитися до властолюбців, тих, хто називав себе праведниками… Мабуть, учитель не читав вам цієї частини третьої промови Ціцерона: «Я хочу, щоб усі мої тріумфи, почесні відзнаки, всі пам'ятники, що увічнюють мою славу, збереглися глибоко у ваших серцях… Мої подвиги живитиме ваша пам'ять, вони збільшуватимуться, бо їх передаватимуть із уст в уста, вони глибоко вкарбуються в скрижалі історії і займуть у ній почесне місце…»

Батько тоді посміхнувся: «Можеш собі уявити, аби щось подібне сказали Плеханов, Кропоткін чи Засулич? А пригадуєш, як Ціцерон запевняв римлян, виносячи смертний вирок соратникам Катіліни, що страту сприйняв весь народ з цілковитим ентузіазмом?! Як він підносив себе, затвердивши смертний вирок?! А от чиї це слова: «Римська держава потрапила в кабалу олігархів, і громадяни стали безправною, жалюгідною черню! Олігархи не знають, куди подіти свої багатства, розтринькують їх на забудову морів і зриття гір, а в інших дома — бідність, а за домом — борги… Лише той, хто сам нещасний, може бути заступником нещасних». Це слова «зрадника» Катіліни. Чому Ціцерон так ненавидів його? Тільки тому, що в них були різні ідейні позиції? Ні, Сєвочко, він ненавидів його ще й тому, що Катіліну вперше судили за те, що він, юнак, був щиро закоханий у весталку Фабію, сестру дружини Ціцерона… У політиці завжди треба шукати не тільки громадську, але й особисту причину… А коли Катіліна вніс пропозицію скасувати, тобто анулювати всі борги лихварям, він став найпопулярнішою людиною Риму, це й злякало олігархів, вони й звели на нього наклеп… Він виставив свою кандидатуру в консули, і він би став консулом, але в дію було введено провокацію, і Ціцерон, здобувши владу, звинуватив Катіліну в змові і зраді… Скільки минуло століть, поки ми дізналися не лише про промови Ціцерона, а й про позицію Катіліни? І що ж, ми возвеличили Катіліну, як народного героя? Судячи з того, що вам задають учити в класах, педагогіка буржуа й досі боїться відкрити правду… Бери все під сумнів, сину, чудова позиція…»

…Ісаєв присів на табуретку, обхопив голову руками: навіщо мені привиділося все це, подумав він, чому я знову, як у найщасливіші чи в найпрекрасніші хвилини життя, почув батька?

Ти почув його тому, помалу, переборюючи себе, відповів він, що ніколи не забував того виступу Каменева в двадцять п'ятому, коли він відкрито перед з'їздом зажадав усунення Сталіна. Ось чому ти зараз згадав Ціцерона й Катіліну; ти просто боявся назвати ім'я, ти досі боїшся говорити собі правду, ти шукаєш щирості в словах Аркадія Аркадійовича, який страшенно хоче вислати цього самого Валленберга в Швецію, для цього йому й треба довести світові, що шведський банкір був агентом гестапо. А чи не так працювали з Олексієм Івановичем Риковим дев'ять років тому? Тебе запрошують улізти в лайно для того тільки, щоб зробити «благо» іншій людині. І я раз по раз у думці повертаюся до його пропозиції зробити добро Валленбергу, з «яким ми потрапили в безглузде становище», хіба не так? Я забороняю собі навіть думати про підсадку, але саме тому, що я безупинно забороняю це, отже, ця думка твердо живе в мені!