Юліан Семенов - Відчай

— Так.

— Я повинен ознайомитися з документами, Аркадію Аркадійовичу. Це по-перше. Після цього процесу мене напевне також засудять як штандартенфюрера СС Штірліца, і не лише засудять, а й ліквідують — лжесвідка треба нейтралізувати, це по-друге. І взагалі вся ваша конструкція здається мені липовою, бо, як тільки англійські журналісти зроблять мої фото, а хронікери перешлють у Лондон плівку, вас схоплять за руку, і це буде така ганьба, від якої не відмиєшся: російський Юстас грає роль німця Штірліца…

— Добре, а якщо ми вживемо таких заходів, що Лондон промовчить?

Ісаєв зітхнув:

— Годі вам, Аркадію Аркадійовичу! Я ж у розвідці більше за вас відслужив…

— І все-таки, — підводячись з-за столу, повторив Іванов, — якщо ми вирішимо питання з Лондоном, ви погодитесь зробити послугу Батьківщині?

— Спочатку ви мені повинні довести, що ця послуга потрібна Батьківщині. Потім ви повинні влаштувати мені зустріч із сім'єю, а тоді пояснити, як ви «вирішите питання з Лондоном»…

— Почекайте кілька хвилин, я викличу машину, — сказав Іванов.

— Тільки не зникайте на добу, як Сергій Сергійович, мене в міліцію заберуть, грошей у мене немає, — посміхнувся Ісаєв. — Чим розплачуся за такий казковий обід?

…Коли вони спустилися до «ЗІСа», Ісаєв одразу помітив, що біля шофера сидить чимсь знайомий йому чоловік; нахилив голову, наче шнурок черевика зав'язував; помітив він і те, що біля дверей салону сидів бугай з погонами майора; він, таким чином, опинився посередині — між майором і Івановим, як і належить заарештованому. Коли «ЗІС» рвонув з місця, той, що сидів біля шофера, випрямився й повільно повернув голову.

Це був Макгрегор.

— Знайомтесь, Всеволоде Володимировичу, це Вікентій Ісайович Рат, наш співробітник, — сказав Іванов. — Лондон у нас обладнаний недалеко в країні, як кажуть, довіряй, але перевіряй. Не запідозрили гру? Як мова нашого Макгрегора?

— Блискуча робота, — відповів Ісаєв. — Поздоровляю. Чи сказати їм про трамвайний передзвін, що здивував мене, коли вони гнали на «військовий аеродром», подумав Ісаєв, чи приберегти? Мабуть, варто приберегти, бо в мене тоді тільки промайнула тінь підозри, я справді вірив, що потрапив до англійців, я був надто щасливий, коли після цього ублюдка «нікс фарштеєн», ковдри з клеймом теплохода «Куйбишев» почув оксфордський придих; страшно було повірити, що в смердючий трюм мене кинули свої…

— Чесно признатися, — сказав Рат і, як хлопчисько ставши на коліна біля шофера, повернувся до Ісаєва, — я дуже хвилювався, коли йшов до вас на першу зустріч.

— Зустріччю я називаю інший захід, — посміхнувся Ісаєв, зачаровано розглядаючи вулицю Горького. — Ви йшли на допит, а не на зустріч.

— Питання з Лондоном, яке ви визначили як «головне», — вирішене, правда? — спитав Іванов.

— Залишилося вирішити ще два, — відповів Ісаєв.

— Я пам'ятаю.

— А як зветься цей проспект? — спитав Ісаєв, коли вони переїхали міст, перекинутий через під'їзні колії Білоруського вокзалу.

— Ленінградський, — відповів Рат. — Веде до Хімкінського водосховища, чудові пляжі, сосновий бір; трудящі відпочивають кожної неділі.

— Подивимося?

Іванов кивнув:

— На робітничі новобудови поїдемо наступного разу, в мене незабаром нарада, керівництво не зрозуміє, якщо я запізнюся.

— Ви — керівництво, — Ісаєв посміхнувся, — так вас називає секретар.

Іванов знизав плечима:

— Штампи досить швидко входять у вжиток, витравити їх куди важче… Я маю бути у товариша Абакумова, він міністр — це і є керівництво…

— Санкцію на побачення з дружиною і сином дасте ви? Чи керівництво?

— Це не просте питання, Всеволоде Володимировичу… Ми розділимо його на два етапи…

— Тобто?

— З матір'ю вашого сина ви зустрінетесь найближчими днями, після того як почнете писати сценарій… Стенограф Коля, мабуть, неприємний вам, то я попрошу підключитися до роботи нашого милого Макгрегора… Не заперечуєте, Вікентію Ісайовичу? — не дивлячись на Рата, ствердно запитав Іванов.

— Я з радістю, — відповів той. — З Максимом Максимовичем працювати сама насолода, школа…

— Ви не спитали моєї думки, Аркадію Аркадійовичу, — втрутився Ісаєв, усе ще із захватом дивлячись на людей, що йшли по проспекту, на черги біля тролейбусних зупинок, на вітрини магазинів, не міг приховати захоплення стадіоном «Динамо» (Іванов сказав: «Наш, ми будували») і повторив: — Моя думка вас не цікавить?