Григор Угаров - Слідами вигнанця

Підійшли до прямокутної хати. Павел торкнув двері прикладом карабіна. Всередині було вогко й темно, довелося засвітити смолоскип. Велика гадюка зашаруділа й лінькувато поповзла Балканову поміж ноги. Капоко одним ударом розчавив їй голову. Павел увійшов до пустки, негр за ним. Тут, як і звечора, тхнуло пріллю й тухляками. Піднявши смолоскип, географ обстежив стіни, стелю, підлогу, вішалку та стіл. Мешканці не залишили по собі ніяких слідів. Тільки стільниця була геть поцюкана ножем. Не знайшовши нічого цікавого, Павел уже лаштувався виходити на свіже повітря, як раптом кинув оком на середню соху. Смолоскип у руці йому затремтів. На стовпі з абияк обдертою корою ледь виднілися літери. Павел присвітив ближче і зблід. Він не йняв віри власним очам. Прокліпавшись, придивився знову.

«Слов'янські літери! — мало не гукнув він на всю хату. — Невже це правда?..» На темній шерхкій поверхні сохи ясно вимальовувались літери «а», «Д», «Ч». Далі соха була обстругана.

«Слов'янин у центрі Африки… — подумав собі географ. — Хто це може бути?»

У пам'яті зринули імена відомих мандрівників Токальського та Юнкера. Але перший досліджував басейн ріки Конго, а другий дістався до Танганьїки, проминув озеро Вікторія й по Замбезі поплив до острова Занзібар. Записи обох російських мандрівників Балканов знав добре. Ні, вони не бували у цих місцях.

«А може, це якийсь інший, невідомий науковець мандрував із чужою експедицією?» — снувалась у голові думка. Але цю мить мерехтливе полум'я смолоскипа освітило сволок. Павлові очі мов магнітом притягло до кількох великих невправно виведених літер, і він мало не заволав од хвилювання. Достеменно ясно можна було прочитати чотири літери: «Б-а-л-к…» Тепер уже не могло бути ніякого сумніву, що тут мешкав старий Балкан. Дві останніх літери просто затерлись часом.

— Це ж його почерк! — майже простогнав Павел, хапаючи ротом повітря. — Ось: він завжди отак викаблучував велике «Б»!

Простягши руку, Павел, мов щось близьке й дороге серцю, поторкав тремтячими пальцями вирізані на колоді знаки. Очі йому зволожніли. З-під пучок посипалась потерть, бо дерево струхло, «І що він міг тут робити? — думав Павел. — Як потрапив у ці місця? І чому тубільці залишили селище? Куди вони подались?»

У цей час до хатини зайшов Домбо. Постерігши смуток на обличчі в Павла, він злякано забелькотав:

— Що трапилось, гамба? Гадюка покусай гамбу?

Павел заперечливо похитав головою.

— Ні, друже, — насилу вимовив він; голос йому тремтів і зривався. — Я щось знайшов тут. Дуже дороге для мене! У цій хатині жив мій тамо-тамо. Ось оці літери написано його власною рукою!..

Домбо вдививсь, але, нічого не второпавши, стенув плечима. Він знову блимнув на географа й аж рота роззявив, його лагідний, завжди такий врівноважений і незворушний гамба уривчато й схвильовано дихав, уста йому пересмикувались, очі затягло сльозою, а обличчя — обличчя сяяло щасливою усмішкою!

— Так, усе підтверджується! — сам собі буркотів Павел. — Легенди немає ніякої. А я й досі не вірив Гонсалві! Ось уже й перші справжні сліди… Тут мешкав мій батько!..

Махнувши нетерпляче на двері, він гукнув:

— Даваймо рушати! Мерщій! Гонсалві казав правду!

Вихопившись надвір, Павел раптом зупинився й замислено глянув на хатину. Потопаючи в заростях височенної, пожовклої від посухи папороті, вкрита почорнілою банановою стріхою, оця облуплена та обдерта хижка тепер здавалась йому рідною хатою. Адже ж у ній жив його батько — старий вигнанець Балкан!..

Павел підступив крок, поторкав старі сиві бантини, порохняве бананове листя стріхи, тихенько причинив очеретяні дверцята, вшиті бамбуком, і навшпинячки пішов геть. На душі йому стало радісно й легко, а в очах заблищали щасливі сльози. Люба стара пустко!

Валка розтяглась попід слюдяними зсувами. Сонце вже зранку дошкуляло. Сліпучо яскріли в його променях лискучі пластинки слюди, немов у тропіках випав сніг. На закруті Павел ще раз оглянувсь. Облишене селище нагадувало занедбаний цвинтар. Поміж гарних бананових крон і заростів папороті визирали побляклі стріхи пусток. А ген під пальмою, мов під широчезною парасолькою, перехнябилась батьківська хатина. Зітхнувши, Павел подавсь наздоганяти носіїв. Раптом зупинився й затулився від сонця рукою. Десь там удалині немов заворушилась темна цяточка. Павел підніс до очей бінокль і розгледів скощавілу Нгвунову постать. Молодий негр, виявляється, й сю ніч ночував десь поблизу.