Григор Угаров - Слідами вигнанця

— Утік дикун! — з неприхованим жалем просичав Альварес. — Мабуть, куля тільки подряпала його.

— Що їм від нього треба? — зітхнув Павел. — Чого цькують людину?

Спересердя змахнувши рукою, він дочекавсь, доки Домбо, який сховався за стовбуром баобаба, глянув у його бік, і покликав хлопчика до себе. Малий прибіг, залишивши бика під деревом.

— Треба допомогти цьому бідоласі! — тремтячим голосом промовив географ. — Пропоную взяти його під наш захист!

Однак Альварес заперечив.

— Таке скажете, сер! — англійською мовою буркнув він і невдоволено блимнув каламутними очицями. — Заради якогось паскудного тубільця я ризикуватиму життям!

Його слова неначе линули гасу у вогонь. Балканов люто глянув на Альвареса й вишкіривсь:

— А ви не пхайтеся, куди вас не просить! Для мене і чорна, і біла шкіра мають однакову ціну!

Альварес знітився, нервово смикнув себе за сиву бороду й ще глибше сховався у листя.

— Слухай, Домбо, — звернувсь Павел до негреняти, — перепини цього втікача. Ти знаєш мову племені. Скажи, що ми — добрі білі, хай не лякається нас. Ми хочемо його врятувати!

— Гаразд, гамба!

Павел схопився, став за найближчий стовбур і гукнув Альваресові:

— Рушайте за мною!

— Нікуди я не піду, — спробував опиратись Альварес.

Але Балканов зміряв його нищівним поглядом і наказав вдруге:

— Рушайте за мною! Киньте жарти, Альваресе!

Старий ще вагався, та вгледівши в руці Балканова пістолет, невдоволено засопів, мляво підвівсь і почвалав слідом за ним углиб лісу.

За кілька хвилин, ставши за товстим стовбуром, Павел стежив у продухвини між деревами за тубільцем, який щосили біг навпростець до гаю.

Домбо й досі не виявляв себе. Луснуло ще два постріли. Чоловік у брилі заліг і цілився спокійно й методично. Тубілець розплатався на землі, але хутко схопився й знову закивав п'ятами.

— Намо-намо! (Біжи сюди!) — мовою бігів гучно покликав Домбо.

До смерті переляканий утікач рвучко повернув голову.

— Намо-намо! — ще голосніше гукнув хлопець.

Негр сапав, наче загнаний кінь. Збагнувши, що кличуть з узлісся гаю, він щодуху помчав на голос, перелетів через гущу папороті, зупинився й почав недовірливо наслухати.

Домбо знову озвався з-за баобаба, чоловік, який від утоми тремтів усім тілом, спробував був переплигнути через ярок, але спіткнувсь і' знесилено впав кроків за п'ятдесят від Домба.

Цей час тишу розітнув повий постріл. На голову хлопцеві посипалось підтяте листя. Білий переслідувач метнувсь уперед, тримаючи в руці вінчестер, з якого курився димок. Негреня злякано дременуло до лісу й заволало:

— Гамба! Гамба!

Павел вискочив йому назустріч.

— Не бійся, друже! Постій тут! — заспокоїв він хлопця й кивнув головою на грубе дерево.

Домбо заліг за стовбуром. Балканов, навперебіжки від дерева до дерева, опинивсь на узліссі. Негр лежав у ярку, закинувши голову назад і вирячивши очі. З рота йому точилась кров, збігаючи на неголене підборіддя й шию. Він важко сапав, чорні груди клекотали, мов подертий ковальський міх. Брудний піт обмивав його тіло. У зіницях застиг смертельний жах.

Павел нахилився до нього. Великі сумні очі негра благали пощади. Вони ніби промовляли: «Не вбивай! Пожалій!» Балканов покликав Домба, але хлопець погнався за биком, який від пострілів скапцанів і порвав налигач.

Тубілець тіпавсь і намагався глипнути повітря. На в'язах йому напружено пульсувала набрякла жила. Це був високий літній чоловік, захарчований і миршавий, але з міцними вузлуватими м'язами.

Альварес, похмурий та обурений, нервово бгаючи рукою сиву мичку бороди, мовчки виглядав із своєї схованки. Його страшенно тривожив скандал, що мав незабаром спалахнути. А коли Павел підніс утікачеві води у нікельованому кухлику, Альварес аж затіпавсь і закусив губу.

Тим часом підійшла людина в брилі, яка переслідувала негра. Це був середній на зріст бородатий фермер з чималою чорною гузвою на щоці й з розчавленим, певно, від удару, вухом. Помітивши географа, який чекав на нього, спершись на карабін, переслідувач нерішуче зупинивсь.

— Ви не бачили, куди побіг негритос? — здаля запитав він добірною португальською мовою.

— Тут він, — спокійно відповів Павел, але рука його міцно стискала цівку карабіна.

— Утікає, сатана! — загрозливо сіпнув головою плантатор і озирнувсь довкола. — Не хоче працювати! Чорна горила!

— А чому він утікає? — поспитав Павел.

— Бачте, незадоволений! Жере, як та свинюка, і все йому мало. Не настачиш! Я й так витрачаюсь. А йому давай та давай! Він договір підписав! — злісно скривив уста плантатор, підходячи ближче. — Крім того, я дав йому цілу пригорщу намиста!