Григор Угаров - Слідами вигнанця

На південь від селища стриміла в небо рудувата скеля. Очевидно, десь там біг струмок, бо стежиною туди й звідти сновигали молодиці з глеками на головах. Проминаючи білу людину, вони зупинялися й допитливо дивились услід. У холодку лід хлібним деревом, поспиравшись на бамбукові ціпочки, сиділо кілька дідів. Вони жували бетель або попихкували люльками з довгими очеретяними цибуками й розмовляли між собою. Двоє чоловіків лагодили стріху на хатині. Поряд на траві сиділа купка дівчат та хлопців, які в'язали з листя кокосової пальми мати й подавали їх угору покрівельникам. Неподалік літній негр стулкою черепашки краяв лозиння виткого чагарника на тоненькі стяжечки. З тих стяжечок тубільці плетуть гарні браслети, які носять над ліктями та попід коліньми.

З-поза хатин вийшла ціла метка жінок. Вони з мотиками та якимись серпами квапились на вгороди, певно, сьогодні трохи припізнившись. Мотики та серпи не були схожі на тубільні: мали добре виклепане й трохи загнуте лезо.

Оце сільськогосподарське знаряддя та шкіряні верзуни на вождевих ногах свідчили за те, що тут таки живе біла людина, про яку гомонять племена навіть на узбережжі.

Тубільці уважно роздивлялись Павла.

Змащені пальмовою олією, настояною на духмяному зіллі, вони оточили його щільним кільцем і про щось галасливо гомоніли своєю незрозумілою мовою. Павел дослухався до кожного згуку. Хоч він знав уже чимало слів мови бігів та мопів і вмів уживати їх, але з вуст оцих людей досі не почув жодного знайомого слова.

Коли Павел слідом за вождем підійшов до купки хлібних дерев, з-за них вихопився молодий тубілець із перев'язаною рукою і, люто загарчавши та скреготнувши зубами, раптом щосили вдарив Павла головою в плече. Павел з несподіванки поточивсь, але втримався на ногах. Натовп гнівно загорлав на зухвалого юнака. Зупинившись, вождь сердито насупив сиві брови й щось суворо сказав. Кілька дужих рук ухопили хлопця, мов обценьками, й відштовхнули геть.

— Сана Балкан! — мов сам собі буркнув тубілець, який крокував поруч географа.

Павел не повірив власним вухам. Невже цей чоловік назвав ім'я його батька? Радість гарячою хвилею хлюпнула Павлові в серце, перелила через вінця й спалахнула на осмаленому сонцем та степовими суховіями обличчі. Він озирнувсь на тубільця, що вимовив дороге ім'я, але того вже й слід прохолов.

Павел знову згадав своїх вірних хлопців. Що з ними? Де зараз Домбо, лагідний, довірливий, меткий Домбо? Адже в хлопчика, крім нього, тепер не лишилося жодної близької людини! А от маєш: загубив десь малого…

Якийсь тубілець штовхнув Павла, зареготав і відскочив назад.

Старий вождь зупинився й підніс угору спис. Інші тубільці зробили те саме.

— Сана Балкан! — уже зовсім чітко промовив сивий вождь, звертаючись до якогось надзвичайно високого й кремезного чолов'яги, що на добру голову переріс інших.

Прохарамаркавши щось незрозуміле, той спритно крутнувся й кудись майнув.

— Куди вождь мене веде? — мовою бігів звернувся до старого Павел.

Старий пильно глянув на нього маленькими розумними оченятами й заперечливо похитав списом, мовляв, не розуміє. Павел повторив запитання мовою мопів, потім — по-португальському, але вождь лише плечима стенув. У свою чергу він запитав щось у Павла, теж незрозумілою мовою. Той безпорадно розчепірив руки, йому кортіло поспитати про батька, але ж чи багато набалакаєш на мигах! Нарешті Павел, ударивши себе кулаком у груди, повільно й чітко проказав:

— Я — мона лама сани Балкана! Його рідний син з племені, що живе на острові серед моря!

Жартівлива усмішка майнула на обличчі в старого тубільця. Плескатий ніс йому кумедно зморщивсь. Інші тубільці від сміху хапалися за боки, але старий раптом суворо блимнув на них, і ті поодверталися, пирскаючи в жменю.

«Мабуть, гадають, що я збожеволів! — подумав Павел і сумно посміхнувсь. — Що то таке, коли людина німа! А мені ж треба зараз якихось двоє слів!..»

Негри повсідались у холодку й жваво загомоніли. Тільки старий вождь спрямував зір кудись удалину, де в ущелині бігла річка та зеленів пальмовий ліс. Павел клацнув нікельованою табакеркою, яку не подужали терміти, скрутив цигарку, послинив папірець. Тубільців аніскільки не здивувала ця процедура. Якийсь парубійко навіть підніс йому свою люльку, щоб припалив. Павел простяг юнакові дрібку тютюну.

— Гума сама! — нюхнувши, задоволено вигукнув він, але Павел, нічого не второпавши, тільки головою на всяк випадок похитав.