Григор Угаров - Слідами вигнанця

Тубільці, постававши на березі, напружено стежили за кожним його кроком. Часом, коли вода намагалася залити хлопця з головою, вони схоплювались, починали стрибати й підбадьорювати його. Так, крок за кроком, Онай досяг протилежного берега, схопився за повітряний корінь хлібного дерева й видерсь на сухе. Коли обернувся до товаришів, на радому обличчі його заблищали зуби.

— Онай онага! Онай онага! (Онай перебрів! Онай перебрів!) — кричали радісно тубільці.

Але Онай не дуже вважав на їхні овації. Не гаючи зайвої секунди, він міцно припнув кінець мотузяки до стовбура, перекинув пірогу на днище, стяг її у воду, зліз на носову частину, причому розбита корма задерлась догори й не черпала воду, вхопивсь обома руками за напнений мотуз і почав швидко перетягати сам себе на протилежний берег.

Тубільний човен був старий, з пробитою кормою, але його пласке дно, добре змащене смолою, виявилося міцне. Діставши сокиру, Павел зрубав грубелезну гілляку, розколов її, витесав з обох боків і сяк-так полагодив корму. Тепер уже можна було переправити на ньому й людей, і вантаж.

Останній переплив річку географ. Коли Павел ступив ногою на берег, його охопило дивне почуття — неначебто він опинивсь на рідній землі…

Стежина повела мандрівників не до схилу із жовтим стернищем та золотавими полукіпками, а до вузької ущелини. Обабіч здіймались високі стрімкі скелі, щедро залиті яскравим сонцем. На одній скелі вигравала проти сонця якась червона смужка. Вона спадала до самої стежки і звивалась то на один, то на інший бік, мов жива. Попередивши, що то червоні мурашки, Капоко повів мандрівників протилежним схилом. А ущелина дедалі ширшала. Обабіч росли самітні пальми та гуави.

Коли мурашина армія залишилась далеко позаду, Капоко раптом зупинивсь і зачекав, поки підійде Гама. Щось прикмітивши, вони довго й пильно дивились уперед, а тоді шугнули між дерева.

— Там прив'язано людину! — показав кудись рукою Гама.

Хлопці попадали на землю. Підлізши навкарачки до Капока, Павел запитав:

— Де ви бачите людину?

Тубілець показав списом туди, де біля стовбура було видно якусь постать.

Піднісши бінокль до очей, Балканов мало не впустив його додолу.

— Онда! — майже вигукнув він. — Там наш Онда!

Руки й ноги в Онди були прив'язані до стовбура, з рота йому вистромлявсь трав'яний віхоть. Онда марно силкувався випручатись.

— Онда! — жахнулись тубільці.

Зціпивши зуби, Капоко низько нахиливсь, немов намагаючись скинути з плечей якийсь тягар, міцно стис у руці зброю й чорною пантерою метнувсь уперед. Та не встиг добігти й до дерева, як був зустрінутий сотнями стріл. Капоко дременув назад, але навздогінці йому блиснув спис і вдарив межи плечі. Хлопець поточивсь, мов п'яний, і захитався, ноги йому підломились, і він осів на землю. Павел закусив спідню губу. Він заплющив очі й знову глянув. Швидко схопившись на ноги, Капоко побіг, але знову мов перепнувся. Гама підплигнув, як той поранений звір, протягло заволав і кинувсь уперед. У його зіщулених очах спалахнуло чорне полум'я.

На два махи Павел опинивсь кроків за двісті від Капока. Молодий негр карлючивсь у траві, обливаючись кров'ю.

— Гама она! Гама она! — хрипким і слабовитим голосом вигукував він.

Павел утретє підбіг і вгледів Гаму. Схопивши вдвох пораненого, вони швидко потягли його назад. З плеча в хлопця цебеніла кров.

— Капоко помре? — запитав Гама.

Вигляд у нього був геть розгублений.

— Не вмре! — відповів Павел, уникаючи дивитись хлопцеві у вічі. — Його тільки подряпало списом! То ж тобі не отруйна стріла!

— Гамба, врятуй Капока! — Проскиглив Лія, нахилившись над товаришем. — Він же найкращий син племені! Врятуй його! Бенгас дуже сумуватиме за ним!

Решта хлопців, оточивши пораненого, тупцювали на місці, з переляку не здатні й слова вимовити. Тільки Гама, дивлячись на свого товариша, якого намагались отак підло вбити, аж шаленів од обурення. Задерши голову до неба, він повторював:

— Це все наробила вождева бранка! Вона невдячна й підла!

Потім сумно глянув на географа:

— Білий чаклуне, врятуй життя Капока! Покропи його жовтою водою!

Капоко терпляче лежав, заплющивши очі, міцно зціпивши зуби й стиснувши кулаки. Він навіть не стогнав. Але напнені жили в'язів та рясний піт на виду свідчили про нестерпний біль. Та воїн і зараз тримався, як герой. Недаремно старійшини обрали його вождевим наступником.

Тільки коли спирт вогнем обпік рану, Капоко скреготнув зубами, й у куточках стулених повік йому блиснули сльози.