Григор Угаров - Слідами вигнанця

— Ой гамба, треба буде багато невидимих стріл! — мовив Онда. — Йде лютий гумба-гумба!

— Страхополох! — докорив йому географ, недбало махнувши рукою: — Тварини просто шукають кращої паші!

— Гумба-гумба йдуть нашими слідами! — наполягав на своєму негр. — Вони женуться за нами!

Павел засміявся, поплескав Онду по плечі й кивнув йому на стежку. Хлопець нерішуче пішов. Решта носіїв, умостивши клунки на головах, вервечкою простяглися за ним.

Йшли мовчки й повільно, мало не щоп'ять кроків тривожно озираючись.

Над осиротілим степом шаленів суховій, стовпами закручуючи в небо солому, жовте листя та порох. Сонце смажило так, що навіть мочарі повисушувало та повипалювало.

Пальмовий ліс і долина лишалися за бескеттям голих скель. Стежка примхливо кривуляла серед вигорілої трави, відцвілих кущів мімози та повзких чагарів вельвічії. Харчів знову забракло. Двічі хлопцям щастило натрапити на заму. Бульби цієї отруйної рослини можна вживати тільки варені, але поживки од них приблизно стільки, як од склянки лимонаду. З-за латочки кущів вистромились ріжки кількох газелей. Почувши гомін, тварини заторохкотіли ратицями. Павел послав навздогін дві кулі, але не влучив. Та не встигли рогаті зникнути у видолку, як десь мукнув буйвол. Майже зразу відгукнувся лев.

Негри, мов підтяті, попадали в траву, покидавши клунки та кошики й налаштувавши списи. Павел заліг за кущиком. Одинадцять пар очей перестали кліпати. Капоко, припавши вухом до землі, напружено наслухав. Знову почулось гарчання лева, супроводжуване якимось незнайомим криком. Тятиви напнулись, аж бриніли.

Потім Павел побачив, що Капоко спокійно сів, змінив асагей на лук і, скрадаючись, поплазував кудись обрідною травою. За кільканадцять кроків озирнувсь, і всі побачили на його виду лукаву посмішку.

Легенький вітерець, який раптом повіяв з того боку, приніс лунке гупання ратиць об тверду землю. Негри заворушилися й збентежено перезирнулись.

Може, лев напав на череду гну чи газелей? Або відчайдушна антилопа проштрикнула лютого хижака, й тепер обоє конають, не спроможні розчепитись? Але ж ні антилопи, ні тим паче білогриві гну не ревуть таким ото голосом. А згуки долинали з-за горбка, що по той бік чагарів. Гну чи газель — байдуже що, але його таки треба вполювати, бо в шкіряних торбах не лишилося й шматочка м'яса, а ні молочний сік кокосових горіхів, ні бульби зами, ні баобабова каша вже не могли нагодувати одинадцятеро виснажених людей.

Павел став на одне коліно, тримаючи карабін напоготові.

Раптом знову застугоніла земля, немов посунув табун коней, і над волотками трави замелькотіли голівки цілої зграї вгодованих страусів. Помітивши людей, птахи негайно звернули на схід, і над саваною розлігся їхній тривожний клекіт. Павел двічі вистрілив. Переколошкане птаство швидко мчало вперед. Услід йому полетів цілий снопик стріл, зі свистом розтинаючи повітря. Вистріливши ще раз, Павел збіг на горбок, але страуси вже майнули на добру милю, Не залишивши в траві жодної жертви. Переслідувати їх можна було б хіба що верхи на коні або бикові, як це роблять кафри.

Постававши, негри очманіло дивились удалину, де над чагарями й досі маячіли голови страусів. Та раптом на тому місці, звідки знялися ці птахи, Домбо прикмітив якусь тварину. Вона котила носом поперед себе великий сивий голяк. Одним пострілом Балканов повалив тварину на землю. То була маленька африканська лисиця. За хвилину хлопці схилились над трьома великими страусячими яйцями. Одне з них саме й котила лисичка, шукаючи камінця, щоб розбити об нього свій трофей та скуштувати яєшні. Яйця мали тверду попелясту шкаралупу й кожне з них переважувало двадцятеро курячих.

У холодку під акаціями носії розіклали ватру. Коли гілля перегоріло, Капоко попродовбував страусячі яйця й догори дірочками загорнув у жар. А тоді, вирізавши з акації паличку, обдер кору й заходивсь помішувати яєшню просто в шкаралупині.

Негри жваво обговорювали незвичайну пригоду. Капоко хитро всміхався.

— Я добре знаю габу! — говорив він. — Спочатку злякався, думаю — кумба! Коли слухаю — ні! Таки габа!

Поки пряжилась яєшня, молодий мисливець розповів про одне полювання на страусів. Капоко пішов у савану з Кабангою. Страуси, виявляється, люблять сіль, тому й кружляють увесь час понад солоними болотами. Тож Капоко з батьком подалися до одного такого болота й сіли в засідку. Пополежали ж вони там! Нарешті-таки страуси з'явились. Один був поранений і сичав на інших, мов гусак. Кабанга зачекав, доки зграя напилась, бо після водопою страуси стають вайлуватіші й тоді їх легше полювати. Старий мисливець мав на собі страусячу шкуру. Потихеньку вистромившись з очерету, він озвавсь по-страусячому. Птахи не помітили пастки й довірливо прийняли його до зграї. Кабанга підступив до найкращого, одним ударом повалив його на землю й перерізав горлянку загостреною бізонячою кісткою.