Григор Угаров - Слідами вигнанця

— Гамба, добрий гамба, допоможи моєму тамо-тамо!

Павел співчутливо глянув у повні розпачу очі негреняти.

— Гамба, проганяй лихий дух! — тремтячим голосом благав хлопець. — Мій тамо-тамо добрий! Допомагай тамо-тамо!

Тубільці тривожно перешіптувались.

— Добра біла людино! — озвавсь Капоко. — Дай Камбелі жовтої води!

Павел зітхнув, підвів очі й сумно глянув на тубільців, які чекали, затамувавши подих, що робитиме біла людина. А що можна зробити, коли хворий уже стоїть однією ногою в могилі! А очі тубільців прикипіли до похідної аптечки. У ній лежала пляшечка з «жовтою водою». Та ніяка вода, ніякий «сивий попілець», ніяке «біле зернятко» тепер уже не могли зарадити. Павел добре це знав, і нестерпний біль шматував йому серце. Тільки в казках існує «жива вода», яка може видерти людину з пазурів смерті. Та як це розтлумачиш оцим наївним великим дітям? Що б він не сказав, вони не віритимуть.

Камбела застогнав, повернув голову й глянув на Павла жахливо виряченими очима. Павлові забракло сил зносити цей погляд далі, він вже хотів був відійти трохи вбік, але старий ухопив його за руку й щось дуже тихо зашепотів, насилу ворушачи неслухняним язиком. Павел мовчки дививсь на Камбелу. Що робити? Що діяти? Від хвилювання аж у грудях боліло. І так стояти теж не личить… Не промовивши й слова, Балканов швидко зняв пов'язку. Від рани сапнуло тліном. Діставши «жовту воду», Павел промив рану. Потім капнув на грудочку цукру кілька краплин валер'янки. Камбела пожадливо схрумав цукор. Павел помацав йому пульс. Кінець, вороття немає. Добрий старий Камбела не житиме.

Прибравши ліки в торбу, Павел знову лапнув пульс — і відсмикнув руку. Зробивши відчайдушну спробу звестись, Камбела безсило впав на землю.

— Гамба… — ледь чутно прошепотів він. — Не забувай мого сина. В нього більше немає тамо-тамо. Відтепер ти будеш для Домба тамо-тамо… Колись ти врятував старого Камбелу, але він так і не встиг тобі віддячити… Ти добра біла людина…

Засапавшись, тубілець змовк. Носії збентежено стояли впівкола. Глянувши хлопцям у вічі, він кивнув їм на Домба, щоб відвели звідси…

Пізнього вечора Камбели не стало.

Мертва голова. По крокодилячих спинах. Сніданок з кислої гусені. Зустріч із мукасекерами. Підвісне селище. Нгвунова зрада. Хідники над водою. Лютий вождь племені. Рабиня. Обмін волосинами на знак дружби. Вождя приборкано

По Камбелиній смерті минуло два дні. За тубільними звичаями, ніхто про небіжчика не згадував, так само, як було після Мавандиного похорону, бо інакше лихий дух образиться й забере тіло померлого до себе на гору Талу Монгонго. А родичам не хотілося, щоб лихі духи палили небіжчиків у своїх люльках. Тому вони ревно зберігали місце поховання в глибокій таємниці, аж доки зійде молодик, коли лихі духи перестають блукати селищем.

Камбелина смерть приголомшила Домба. Хлопець геть охляв. Він ішов сумний і мовчазний. Марімба торохтіла в нього за плечем, але Домбо не торкався її струн. Він і тепер намагавсь не відставати од інших, але крокував, утупившись почервонілими від сліз очима собі під ноги. Домбо вже не забігав уперед і не кричав голосно, не дражнив вайлуватого Лію, не гасав по чагарях за зміями й не пускав стріл у прудких яструбів. Утративши свого тамо-тамо, він ще дужче прихиливсь до географа й ні на мить не відходив од нього. Часом навіть, сам того не помічаючи, мимохіть хапався за полу брезентової куртки Балканова і йшов так годинами.

Капоко ввесь час випереджав інших. Він пильно вдивлявсь у таємничі хащі й сторожко наслухав. А молоді носії, проточившись слідком вервечкою, безжурно співали на всю горлянку.

Павел жодного разу й словом не прохопився перед Домбом про його батька, але образ старого Камбели невідступно зринав йому перед очима.

Камбела як справжній африканець ніколи не виявляв своїх почуттів. Він був навіть дещо відлюдькуватий. Але, зустрівши втраченого сина, не стримав шаленої радості, не міг затамувати сліз, які, можливо лилися в нього вперше й востаннє. Сувора, повна небезпеки та всіляких несподіванок природа Африки вимагає великої стриманості, мужності й рішучості. Тубільцеві ніколи розчулюватися й маніжитись. Можливо, саме через те в тропіках і виник неписаний закон — не рюмсати, втративши близьку людину, й без надміри хвилювання зустрічати будь-яку радість.

Після похорону Павел уже другу ніч не стулив ока й почував себе дуже виснаженим. Молоді тубільці до півночі творили заклинання, танцювали «танок смерті» й лише вдосвіта виплели небіжчикові домовину. Як і де поховали старого, Павел не знав. Це робилось далеко від табору й за всіма тубільними звичаями. Домбо з'явивсь аж уранці, побілований крейдою чи глеєм, несучи за плечима торбинку землі…