Жан Саніта - Чи любите ви Вагнера?

Заложники пішли за ним без зайвих суперечок. Труп вартового — надто сильний аргумент. Худорлявий обережно визирнув і роздивився на всі боки. Поки що їм щастить: вся алея вимощена плитами, менше шуму.

Він пояснив пошепки:

— Ця садиба має в мурованому паркані хвіртку для торговців і поставщиків, що виходить на вуличку, паралельну центральній. Тікаємо через хвіртку, Не забувайте: найнебезпечніше — пройти сад.

На першому поверсі розлігся регіт, приглушений важкими портьєрами, а потім з другого поверху долинув розпачливий зойк. Ні, не зойк, а справжнє виття, тужливе, моторошне. Наче вила поранена тварина.

У всіх майнула одна й та ж думка: парижанин!

Худорлявий перший дістався маленької хвіртки у кам’яному паркані, повитому плющем. Він повернув ручку, шарпнув її до себе і опинився віч-на-віч з вартовим у цивільному, як звичайно ходили всі гестапівці.

Німець просто не встиг підняти зброю. Худорлявий наставив йому в живіт свій автомат і процідив крізь зуби:

— Капут!

Це було єдине німецьке слово, яке він ще пам’ятав. Але той правильно зрозумів, чого від нього чекають, і розсудливо підніс догори руки.

— Хай хто-небудь візьме у нього автомат і передасть мені. Ну, а зараз — тікайте всі звідси щодуху. Відтепер кожен дбає про себе. Кілька хвилин я прикриватиму вас. Але, ради бога, не знімайте шуму!

— Я залишуся з вами.

Юнак, про якого він подумав кілька хвилин тому, стоячи у ваганні перед дверима підвалу, став перед ним з автоматом вартового.

Худорлявий посміхнувся.

— Дякую… Ні, краще збережи цю машинку.

— Та я не знаю, як нею користуватись.

— То байдуже… Зачини двері і поглянь, чи нема в кишенях цього покидька запасних обойм.

Їх знайшлося аж дві. Худорлявий поклав обойми в кишеню.

— Добре… Тепер час і п’ятами накивати. Нам здорово пощастило. Не треба двічі спокушати долю.

Промовивши це, він оглушив німця прикладом автомата.

— Твоє щастя, падлюко, що я не можу зараз стріляти, але запевняю тебе: першого вашого офіцера, якого зустріну, я вб’ю як собаку; сподіваюсь, це буде нинішньої ж ночі. Один бош за одного парижанина. Це недорого.

Сергій Ворогін знову із задоволенням пригадав той момент… Ешелон довго маневрував на запасних коліях якоїсь невідомої станції, гуркочучи на стиках стрілок. Був це кінцевий пункт чи просто звичайна зупинка, триваліша за інші?

Виявилось, що поїзд прибув до місця призначення.

Сергій Ворогін не мав жодного уявлення про країну, куди його закинули події. Лише пізніше, наступного дня, він зрозумів, що знаходиться у Франції, прочитавши назву вулиці і ім’я генерала Лазар Карно — єдине французьке прізвище, яке він спромігся прочитати на вулицях цього міста.

Сергій Ворогін знову стукнув ногою, щоб відігнати знахабнілих щурів.

Крізь вузькі щілини між дошками в стінах сараю пробивалося бліде світло. Там, надворі, зійшов місяць.

У Франції! Значить, він проїхав частину Польщі і всю Німеччину. Хіба збагнеш чудеса воєнного постачання та інтенданства зокрема? Отже, у Франції… Але яке ж місто? Та дарма — хіба не все одно! Однаково він не знав ні країни, ні мови. Що ж, тут, то й тут…

Ешелон нарешті розформували, потім почали відкривати і розвантажувати вагони. Сергій Ворогін чув, як розсувалися з грюкотом двері, чув балачки й біганину, голоси німців. Весь цей гармидер повільно й неухильно наближався до його вагона. «Кінець, — сказав він собі, приготувавшись до смерті, — але першого ж німця, що сюди зайде, я придушу, хай би там що».

Двері його тимчасової в’язниці нарешті відкотилися, але жоден німець не зайшов до вагона. Один з них обмежився лише поверховим оглядом.

— Тут консерви і жіноча білизна… Нова форма для солдатів великого рейху.

Вони причинили двері, але на засув не замкнули.

Вся зграя, голосно регочучи, пішла далі по вагонах оглядати вантаж, призначений, мабуть, місцевому гарнізонові.

…Вночі Сергій Ворогін обережно прочинив важкі двері, за якими йому довелось прожити десять днів. Він непомічений прослизнув під вагон, скориставшись тим, що вартовий ешелону повернувся до нього спиною. Це був порятунок. Хай навіть не надовго…

Сергій Ворогін штурхонув ногою ящики. Йому знову схотілося спати. Повіки обважніли, запалені очі заплющувалися самі. Він ще раз спробував викликати в уяві минулі події. «На чому ж я спинився?..» То було марне зусилля. Хвилину він ще напружував пам’ять, але думки ставали дедалі більш млявими і неясними. Однак, перш ніж він остаточно заснув, його мозок осяйнула думка: ну, ось я і знову став в'язнем. Сергій Ворогін спробував обміркувати своє становище, але нестало сил, і він поринув у забуття.