Анрі Шарр'єр - Метелик

Ополудні я вирішую надягти інші штани й дізнаюся, що моя валіза теж пішла за хвилями — так само, як і два з трьох прогумованих плащів. На дні човна ми знаходимо дві пляшки рому. Весь тютюн намок, а цигарковий папір зник разом із водонепроникною залізною коробкою.

— Друзі, — кажу я, — спершу вип’ємо по ковтку рому, а потім розпечатаємо запасні ящики й подивимося, на що ми можемо розраховувати. У нас є фруктовий сік, це добре. Питимемо його потроху. Збереглися ще великі бляшанки із сухарями та фасованим маслом. Випорожніть одну бляшанку й зробіть із неї грубку. Наколемо планок від ящиків і розпалимо вогонь. Ми всі пережили великий страх, але небезпека минула. Кожному треба відновити сили й бути готовим до нових випробувань. Тепер ніхто не має права сказати: «Хочу пити», «Я голодний» або «Хочу курити». Згода?

— Так, Метелику, згода!

Всі поводяться добре. Вітер, на щастя, вщухає, і тепер можна зварити суп із тушкованого м’яса. Ми вмочаємо в каструльку, повну супу, солдатські галети й добряче наповнюємо собі животи. Тепер ми не їстимемо аж до завтра. Заварюємо також зелений чай. В уцілілих ящиках знаходимо сигарети. Вони в невеличких коробочках по вісім штук, але є й більші коробки по двадцять сигарет. П’ятеро моїх товаришів ухвалюють, що куритиму тільки я: це допоможе мені боротися зі сном. Клузйо відмовляється навіть прикурювати мені сигарету, але подає вогонь. Завдяки цьому взаєморозумінню між нами не виникає жодного інциденту.

Минуло вже шість днів, відколи ми вирушили в океан, і я весь цей час не висипляюсь. А що цього вечора море тихе, то я сплю без задніх ніг майже п’ять годин. Мене будять

0 десятій вечора. Довкола тиша. Товариші попоїли без мене, а мені залишили в бляшанці щось схоже на кашу з кукурудзяного борошна. Я їм її з кількома копченими ковбасками. Яка смакота! Чай уже майже холодний, та дарма, Я курю й чекаю, коли повіє вітер.

Стоїть чарівна зоряна ніч. Полярна зоря просто палахкотить, і тільки Південний Хрест сяє яскравіше від неї. Добре видно Великий і Малий Вози. Ніде ані хмаринки, повний місяць високо піднявся в зоряне небо. Бретонець тремтить. Він лишився без куртки й тепер сидить у самій сорочці. Я даю йому плащ. Настає сьомий день.

— Хлопці, ми недалеко від Кюрасао. У мене таке враження, що я занадто збочив на північ, тому відтепер беремо курс прямо на захід, щоб не проминути голландських Антільських островів. Це було б дуже небезпечно, адже в нас немає прісної води й дуже мало харчів.

— Ми покладаємося на тебе, Метелику, — каже бретонець.

— Так, ми покладаємося на тебе, — хором повторюють інші. — Роби як знаєш.

— Дякую.

Гадаю, мені більше нічого було сказати. Вітру не було цілу ніч, і тільки о четвертій ранку сильний бриз дозволяє нам поплисти далі. Цей бриз посилюється під полудень і віє тридцять шість годин, і наш човен пливе з неабиякою швидкістю, а невеликі хвилі не розгойдують його.

Чайки. Спершу ми лише чуємо їхній крик, бо надворі ще темно, потім бачимо, як вони кружляють над човном. Одна з них сідає на щоглу, злітає й знову сідає. Ця гра триває аж до ранку, коли сходить променисте сонце. На обрії нічого не свідчить про те, що десь близько є земля. Звідки ці чайки? Цілий день наші очі марно чогось шукають. Жодної ознаки землі. Повний місяць сходить тієї ж таки хвилини, як сонце сідає за обрій, і цей тропічний місяць такий яскравий, що його віддзеркалення у воді сліпить мені зір. Я лишився без темних окулярів — їх, як і наші кашкети, забрала з собою клята хвиля. О восьмій вечора далеко на обрії помічаємо при місячному сяйві чорну смугу.

— Звісно, це земля! — кажу я перший.

— Так, справді.

Ніхто з нас не має сумніву, що та чорна смуга — земля. Решту ночі я веду човна на цю тінь, що поступово стає виразнішою. Підпливаємо. Віє сильний вітер, одначе небо безхмарне, океаном котяться високі, але довгі й нестрашні Хвилі. Чорна смуга не дуже здіймається над водою, отже, берег не скелястий. Місяць ховається за землю, і тепер я майже нічого не бачу. Розрізняю тільки спершу суцільний, а потім переривчастий разок вогнів над самою водою. Ми все ближче, ближче, і за кілометр до берега я кидаю якір. Рвучкий вітер не стихає, човен кружляє на місці. Вітрила ми, звісно, згорнули. Тут хоч і не дуже приємно, проте досить безпечно, і можна було б зачекати до ранку, та якір, на жаль, раптом послаблюється. Тепер човен не слухається мене, і щоб він знову став керованим, треба пустити його плисти. Підіймаємо клівер і штормовий фок, але якір, дивна річ, не чіпляється за дно. Мої товариші витягують на борт вірьовку. Якоря на ній немає — він відірвався! Незважаючи на всі мої зусилля, хвилі нестримно штовхають нас у бік землі, тому я вирішую напнути вітрило й плисти до берега. Невдовзі човен опиняється між двома скелями й розбивається. Ніхто з нас не кричить «рятуйте!», та коли налітає ще одна хвиля, ми кидаємося на неї, щоб хоч покаліченими, але все ж таки живими вибратися на берег. Найгірше перепало від хвиль Клузйо, чия нога в гіпсі. Його рука й обличчя подряпані і в крові. Ми побили собі тільки коліна, щиколотки та долоні. В мене кривавиться вухо, яким я добряче тернувся об скелю.