Анрі Шарр'єр - Метелик

Потім містер Бауен веде нас до лікарні. Клузйо радий нас бачити. Ми не розповідаємо йому про те, як провели ніч у місті. Лише кажемо, що маємо змогу ходити куди завгодно. Клузйо такий здивований, що перепитує:

— Без конвою?

— Еге ж, без конвою.

— Тоді все гаразд. Дивні люди ці англійці!

Містер Бауен, який на кілька хвилин залишив нас, повертається з лікарем.

— Хто вправив вам ногу, перше ніж накласти дощечки? — питає лікар.

— Я і ще один чоловік, якого тут немає, — відповідаю я замість Клузйо.

— Ви так добре це зробили, що не доведеться її знову ламати. Вона правильно зрослася. Ми тільки візьмемо її в гіпс і накладемо шину, щоб ви могли трохи ходити, — каже лікар уже до Клузйо. — Ви зостанетесь тут чи хочете піти з товаришами?

— Піду з товаришами.

— Що ж, завтра вранці переберетеся до них.

Ми дякуємо лікареві, і він та містер Бауен виходять, а ми до самого надвечір’я сидимо в свого друга. Та ще більше ми радіємо наступного дня, коли збираємося всі троє у своєму готельному номері з широко розчахнутим вікном і вентиляторами, які освіжають повітря. У новому одязі ми маємо гарний вигляд і вітаємо з цим один одного. Коли знову заходить мова про минуле, я їм кажу:

— А тепер якнайшвидше забудьмо про минуле й думаймо про теперішнє та майбутнє. Куди ми подамося? До Колумбії? До Панами? До Коста-Ріки? Чи нам не слід порадитися з містером Бауеном щодо країн, де нас зможуть прийняти?

Я телефоную Бауенові до його контори, але телефон мовчить. Телефоную додому в Сан-Фернандо, і мені рід— повідає його донька. Привітавшись, вона каже:

— Пане Анрі, біля вашого готелю, якраз навпроти «Фіш маркету», зупиняються автобуси, які ходять у Сан— Фернандо. Чому б вам не приїхати до нас? Приїздіть, я чекаю.

І ось ми всі троє їдемо до Сан-Фернандо. Клузйо чудово виглядає у напіввійськовому костюмі тютюнового кольору.

Приїзд до будинку, де нас так тепло прийняли, зворушує всіх нас. Здається, ці жінки вловлюють наше зворушення, бо разом кажуть:

— Ось ви й повернулися до свого дому, любі друзі! Сідайте якомога зручніше. — І, замість того, щоб казати нам «пане», вони щоразу, звертаючись до нас, називають нас по імені: «Анрі, подайте мені цукор. Андре (Матюрета звати Андре), чи не бажаєте ще пудингу?»

Пані й панно Бауен, сподіваюсь, що Бог віддячить вам за таку доброту до нас і що ваші благородні душі, які подарували нам стільки радощів, спізнаватимуть до кінця ваших днів тільки велике щастя.

Ми, розмовляючи з ними, розгортаємо на столі карту. Відстані вельми великі: до найближчого колумбійського порту Санта-Марта — тисяча двісті кілометрів; до Панами — дві тисячі сто кілометрів; до Коста-Ріки — теж дві тисячі сто кілометрів.

Приїздить містер Бауен.

— Я обдзвонив ус і консульства й маю добру звістку: ви можете зробити зупинку на кілька днів на острові Кюрасао, щоб перепочити. В Колумбії немає ніяких законів щодо каторжан-утікачів. Консул твердить, що ніколи каторжани-втікачі не діставалися океаном до Колумбії. Немає ніяких законів щодо каторжан-утікачів і в Панамі та в інших країнах.

— Я знаю одне надійне для вас місце, — каже Маргарет, донька містера Бауена. — Але воно дуже далеко, туди щонайменше три тисячі кілометрів.

— Де це? — питає її батько.

— У Британському Гондурасі. Там губернатором мій хрещений батько.

Я дивлюсь на своїх друзів і кажу їм:

— Курс на Британський Гондурас!

Це англійське володіння, яке на півдні межує з Республікою Гондурас, а на півневі — з Мексікою.

Другу половину дня ми з допомогою Маргарет та її матері накидаємо на карті курс. Перший етап: Трінідад — Кюрасао, тисяча кілометрів. Другий: Кюрасао — будь— який острів, що трапиться нам на дорозі. Третій: Британський Гондурас.

А оскільки ніколи не можна вгадати, що може трапитися в морі, то ми, окрім тих продуктів, які нам дасть поліція, складемо в спеціальну скриню про запас консерви з м’ясом, овочами, мармеладом, рибою тощо. Маргарет каже нам, що супермаркет «Сальватторі» радо подарує нам ці консерви.

— А якщо вам відмовлять, то ми з мамою їх купимо, — додає вона.

— Ні, панно.

— Замовкніть, Анрі.

— О ні, ми на це не пристанемо, адже ми маємо гроші, то було б негарно з нашого боку користати з вашої доброти, коли ми можемо самі купити ці продукти.

Наш човен перевезли до міста, в порт, і за ним тепер наглядають матроси військово-морського флоту. Ми покидаємо господарів, обіцяючи провідати їх перед відплиттям. Щовечора об одинадцятій ми виходимо на прогулянку. Клузйо сідає на лаву в скверику, де панує найбільше пожвавлення, а Матюрет або я по черзі залишаємося біля нього, поки другий блукає по місту. Ми тут уже десять днів. Завдяки шині під гіпсом, Клузйо ходить без особливих труднощів. До порту ми їздимо трамваєм. Навідуємося туди щовечора, а нерідко й пополудні. Нас уже знають у кількох портових барах. Полісмени з нами вітаються, тут усім відомо, хто ми, звідки припливли, і ніхто ні на що не натякає. Ми навіть помітили, що знайомі бармени беруть із нас за ту саму їжу й питво куди менше, ніж із моряків.