— Так, Метелику, завтра я відпущу вас на волю. Але мені хотілося б, щоб ви взяли з собою нашого бідолашного Піколіно. В нього нема ніякої посвідки, але я йому видам. Що ж до вас, то ось вам посвідка про особу з вашим справжнім прізвищем. Умови такі: спершу ви поживете рік у невеличкому селищі, а потім переїдете до великого міста. В селищі ви не будете під вартою, але все ж таки нам треба подивитись, як ви житимете далі. Якщо через рік місцевий поліційний начальник засвідчить вашу добру поведінку, то цим він покладе вашому засланню край. Тоді, гадаю, Каракас став би для вас ідеальним містом. У всякому разі, ви офіційно маєте дозвіл жити в нашій країні. Ваше минуле для нас уже не має значення. Тепер вам тільки треба довести, що ви здатні знову бути порядною людиною. Сподіваюся, років через п’ять ви станете моїм співвітчизником, прийнявши наше громадянство й здобувши нову батьківщину. Хай вам помагає Господь! Дякую за те, що ви згодилися подбати про цю жалюгідну руїну Піколіно. Я не можу випустити його на волю, поки хтось не візьметься піклуватися про нього. Сподіватимемось, він десь підлікується.
Завтра о сьомій ранку я. разом з Піколіно вийду на волю. До горла мені підкочується клубок. Нарешті я назавжди подолав «шлях занепаду». Нині липень 1944 року. Я тринадцять років чекав цього дня.
Я повертаюся до свого будиночка. Вибачаюся перед товаришами, пояснивши їм, що мені треба побути на самоті. Я надто розчулився й не хочу, щоб вони це бачили. Потім роздивляюся посвідку, яку вручив мені директор: у лівому ріжку — моя фотокартка, вгорі — номер 1728629 і дата звільнення: 3 липня 1944 року. Посередині — моє прізвище, під ним»-ім’я. Далі — число і рік народження. 16 листопада 1906 року. Посвідка справжня, вона з печаткою й підписана самим директором бюро встановлення особи. Мета перебування у Венесуелі: «Проживання». Яке прекрасне це слово — проживання! Воно означає, що я проживаю у Венесуелі. В мене калатає серце. Мені хочеться впасти навколішки й помолитися, подякувати Богові. Але ти не вмієш молитися, Метелику, ти нехрещений. До якого Бога тобі звертатися? Ти ж бо не належиш ні до якої релігії. Кому тобі молитися? Доброму Богові католиків? Протестантів? Іудеїв? Магометан? Кого з них мені вибрати, щоб проказати до нього молитву? Я змушений сам складати собі молитву з різних десь колись почутих фраз, бо не знаю цілком жодної молитви. Але навіщо сьогодні я дошукуюсь, до якого Бога маю звернутися? Хіба я не завжди думав, коли кликав його собі на допомогу або навіть хулив, про Господа — дитину Ісуса у своїй корзині, оточеній віслюком та буйволом? Невже в моїй свідомості не збереглося доброї згадки про ласкавих колумбійських черниць? І чому б не думати мені про єдиного величного єпископа з Кюрасао Іріне де Брюїна або ще «більш віддаленого від мене доброго священика з в’язниці Консьєржері?
Завтра я буду вільний, зовсім вільний! А через п’ять років прийму венесуельське підданство, бо не маю сумніву, що нічим не провинюся на цій землі, яка виявила мені довіру й надала притулок. Я повинен жити вдвічі чесніше, ніж усі інші люди.
Я й справді був непричетний до вбивства, за яке фараони, прокурор і дванадцять шкарбуні в-присяжних послали мене на каторгу. Це сталося тільки тому, що я був неабиякий розбишака. Отож довкола мене, добрячого пройди, неважко було сплести будь-яку брехню. Коли мене й кинули на «шлях занепаду», то це через те, признаюся щиро, що я був на нього постійним кандидатом. Інша річ — що таке покарання не гідне французького народу, адже кожне суспільство зобов’язане захищатись, а не підло мститися. Моє минуле не можна стерти, як напис крейдою на дошці, я повинен сам реабілітувати себе — передусім у власних очах, а потім уже в очах решти людей. Тож подякуй, Метелику, цьому милосердному Богові католиків, пообіцяй йому щось дуже важливе.
— Боже милосердний, прости мені, що я не вмію молитися, але подивись на мене й побачиш, що мені бракує слів, аби віддячити тобі за те, що ти привів мене сюди. Боротьба була важка, нелегко мені випало підійматися на Голгофу й нести хрест, який поклали на мене люди і, звісно, якщо я зміг подолати всі перешкоди й зберіг здоров’я до сьогоднішнього святого дня, то це тільки тому, що ти допоміг мені. Що я маю зробити, аби довести, що я щиросердо вдячний тобі за твої благородні діяння?
— Відмовитися від бажання мститися.
Я почув, чи мені здалося, що почув ці слова? Не знаю, але вони так грубо вдарили ляпасом мене в обличчя, що я майже згодився з тим, ніби справді їх почув.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу