Анрі Шарр'єр - Метелик

Ми підіймаємося на корабель. Я серед перших сорока чоловік, яких ведуть до клітки з товстелезних грат у глибині трюму. На клітці табличка: « Зала № 1, 40 чоловік, категорія особлива. Стерегти суворо й пильно ». Кожен отримує згорнутий гамак. Угорі безліч кілець, до яких чіпляються гамаки. Хтось мене обіймає, це — Жюло. Йому все це знайоме — десять років тому він уже вирушав у таку подорож. Жюло знає, який вибір слід зробити.

— Йди сюди швидше, — каже він. — Чіпляй мішок до кільця, потім прив'яжеш тут гамак. Влаштуємося біля цих двох ілюмінаторів. У морі їх розчинять, і тут дихати буде легше, ніж далі в цій клітці.

Я знайомлю його з Дега. Вони зав'язують розмову, але тут до них підходить якийсь чоловік. Жюло перепиняє його рукою й каже:

— Щоб тут ноги твоєї не було, якщо хочеш живий дістатися на каторгу! Зрозумів?

— Еге ж, — відповідає той.

— Знаєш чому?

— Знаю.

— Тоді вшивайся звідси.

Незнайомець іде. Дега задоволений такою демонстрацією сили й не приховує цього:

— Тепер я можу спати спокійно. Вао двох я не боюся.

— Тут із нами ти в більшій безпеці, — каже Жюло, — ніж у віллі з розчиненим вікном на березі моря.

Ми пливли вісімнадцять днів. Під час цієї подорожі стався тільки один прикрий випадок: якоїсь ночі всіх розбудив страшний крик. Одного каторжника знайшли мертвого з устромленим у спину великим ножем. І одразу ж десятків зо три наглядачів націлили на нас свої револьвери та карабіни й закричали:

— Всім роздягтися догола, швидко!

Ми роздягаємось. Я здогадуюся, що зараз влаштують обшук. Кладу свій скальпель під праву босу ногу й спираюся більше на ліву, ніж на праву, бо залізо завдає мені болю. Але скальпеля з-під ступні не видно. До клітки заходять четверо наглядачів, зачиняють за собою дверцята й починають обшукувати одяг та взуття. Вони без зброї, однак ті наглядачі, що стоять за кліткою, стежать за нами, наставивши на нас револьвери.

— Хто ворухнеться — пристрелю! — кричить їхній начальник.

Під час обшуку знаходять три ножі, два гострі цвяхи, один штопор і одну золоту капсулу. Шістьох зовсім голих в’язнів виводять на палубу. З’являється капітан корабля. Коли наглядачі виходять з нашої клітки, ми вдягаємося, не чекаючи наказу. Я підбираю свій скальпель.

Наглядачі відходять у глиб трюму. Посередині стоїть Барро, решта — біля трапа. Навпроти них вишикувалися шестеро голих каторжан і стоять струнко. Наглядач, що робив обшук, бере ножа, показує на його власника й каже:

— Це його.

— Так, ніж мій.

— Гаразд, — озивається Барро. — Посадіть його в камеру над машинним відділенням.

Далі наглядачі показують, кому належать цвяхи, кому — штопор, кому — ніж, і кожен із в’язнів підтверджує, що та річ його. Потім п’ятеро голих рушають у супроводі двох наглядачів до трапа. На палубі залишаються лежати один ніж і золота капсула, біля яких стоїть тільки один в’язень. Він молодий, років двадцяти трьох — двадцяти п’яти, на зріст метр вісімдесят, кремезний, має атлетичну статуру й голубі очі.

— Це твоя, правда ж? — питає наглядач і показує йому золоту капсулу.

— Так, моя.

— Що в ній? — питає комендант Барро, беручи капсулу.

— Триста англійських фунтів стерлінгів, двісті доларів і два діаманти по п’ять каратів.

— Гаразд, зараз побачимо. — Комендант відкручує капсулу. Його обступили наглядачі, і нам нічого не видно, тільки чути його слова: — Еге ж, усе правильно. Як тебе звати?

— Сальвідія Ромео.

— Італієць?

— Так, пане.

— За капсулу ми тебе не покараємо, а за ніж покараємо.

— Даруйте, але ніж не мій.

— Не відпирайся, я ж його знайшов у твоєму черевику, — втручається наглядач.

— Я ж кажу, ніж не мій.

— Виходить, я брешу?

— Ні, ви помиляєтесь.

— Тоді чий же це ніж? — питає комендант Барро. — Коли не твій, то чий?

— Не мій, от і все.

— Якщо не хочеш потрапити до карцеру, де ти зваришся над котлами, то скажи, чий це ніж.

— Не знаю.

— Ти глузуєш із мене? У твоєму черевику знаходять ножа, а ти не знаєш, чий він! Ти маєш мене за дурня? Ніж або твій, або ти знаєш, хто поклав його тобі в черевик. Відповідай!

— Він не мій, і я не скажу чий. Я не донощик. Невже ви маєте мене за шпига?

— Наглядачі, надягніть цьому типові наручники! Ти дорого заплатиш за свою недисциплінованість!

Комендант конвою Барро й капітан корабля про щось перемовляються. Капітан віддає наказ старшині, і той збігає по трапу вгору. Трохи згодом приходить матрос-бре— тонець, справжній велет, із дерев’яним відром, повним морської води, та вірьовкою завтовшки із зап’ясток. Він ставить в’язня навколішки на останню приступку трапа й прив’язує його до неї. Потім намочує вірьовку у відрі і починає неквапом щосили шмагати бідолашного хлопця то по сідницях, то по крижах, то по спині. Сердега не кричить, хоч з його сідниць та спини тече кров. У цій моторошній тиші раптом із нашої клітки лунає крик протесту: