Анрі Шарр'єр - Метелик

До бару зайшов поліцейський патруль, складений із самих негрів. Полісмени проходять від столу до столу й вимагають посвідчення. Підійшовши до нашого кутка, командир патруля пильно роздивляється наші обличчя. І знаходить одне, що йому незнайоме. Це моє.

— Прошу, пане, покажіть мені своє посвідчення.

Я даю посвідчення, він зиркає на мене й повертає його мені.

— Даруйте, — каже він, — я вас не знаю. Ласкаво просимо до Джорджтауна, — і він відходить од нас.

— Ці ростбіфи чудові люди, — каже Поль Савуйяр, коли той відійшов. — Вони довіряють єдиним чужинцям — утеклим каторжанам. Якщо зможеш довести англійським властям, що ти втікач з каторги, то одразу ж отримаєш свободу.

Додому ми повернулися дуже пізно, але о сьомій ранку я вже стою біля в’їзду до порту. Не минає і півгодини, як приїздять Кюїк-Кюїк і однорукий на своєму візку із свіжою, зібраною вдосвіта городиною, яйцями та кількома курми. Вони самі. Я питаю, де їхній земляк, який учить їх торгувати. Кюїк-Кюїк відповідає:

— Він навчив нас учора, цього досить. Тепер нам уже ніхто не потрібен.

— Ви далеко були?

— Авжеж, туди майже дві з половиною години їзди. Ми виїхали з дому о третій ночі, а повернулись оце тепер.

Кюїк-Кюїк легко, наче живе тут уже двадцять років, знаходить чай і галети. Ми сидимо на тротуарі біля візка, їмо, п’ємо й чекаємо клієнтів.

— Думаєш, прийдуть учорашні американці?

— Сподіваюсь. Але якщо вони не прийдуть, то продамо все це іншим людям.

— А як ти домовляєшся про ціну?

— Я не кажу: це коштує стільки-то. А питаю: скільки даси?

— Але ж ти не вмієш говорити по-англійському!

— Твоя правда, але я вмію показувати на мигах. Це дуже легко. А тепер продаватимеш і куплятимеш ти, — каже мені Кюїк-Кюїк. — Ти ж бо непогано знаєш англійську.

— Так, але спершу я хотів би подивитися, як це робиш ти.

Чекати довго не доводиться. Незабаром під’їздить джип, і з нього виходять водій, унтер-офіцер та двоє матросів. Унтер-офіцер вилазить на візок і роздивляється салату, баклажани й усе інше. Оглянувши городину, він мацає курей.

— Скільки ти хочеш за все це?

Починається торг. Американець розмовляє в ніс. Я не розумію його, а Кюїк-Кюїк щось белькоче то по-своєму, то по-французькому. Побачивши, що вони ніяк не порозуміються, я відкликаю Кюїк-Кюїка вбік.

— Скільки ти заплатив за все?

Він нишпорить у кишенях І дістає сімнадцять доларів.

— Сто вісімдесят три долари.

— А скільки він тобі пропонує?

— Здається, двісті десять. Замало.

Я повертаюсь до унтер-офіцера. Він питає мене, чи я розмовляю по-англійському.

— Говоріть повільно, — кажу я.

— О’кей.

— Скільки ви дасте? Ні, двісті десять мало. Давайте двісті сорок.

Американець не згоджується. Вдає, ніби йде від нас, потім повертається, знову йде й сідає в джип, але я здогадуюся, що він ламає комедію. Саме тієї миті, коли американець відходить удруге, з’являються дві прекрасні мої сусідки — індійки з прикритими вуаллю обличчями. Вони, мабуть, здалеку спостерігали цю сцену, але вдають, ніби не знають нас. Одна з них вилазить на візок, оглядає товар і питає:

— Скільки все це коштує?

— Двісті сорок доларів, — відповідаю я.

— Гаразд, — киває головою вона.

Тоді американець дістає двісті сорок доларів, дає їх Кюїк-Кюїку й каже індійкам, що все це куплено. Мої сусідки стають біля нас і дивляться, як американці розвантажують візок і складають усе в джип. Наприкінці один матрос бере порося, гадаючи, що й воно куплене. Кюїк-Кюїк, звісно, протестує. Спалахує суперечка, і ми ніяк не можемо пояснити, що порося не продається.

Я намагаюся розтлумачити це й індійкам, але марно. Вони теж нічого не розуміють. Американці не хочуть віддавати порося. Кюїк-Кюїк не хоче повертати грошей, ось-ось дійде до бійки. Однорукий уже схопив з візка ціпок, цієї миті з-за рогу з’являється джип американської військової поліції. Унтер-офіцер свистить. Джип під’їздить до нас. Я кажу Кюїк-Кюїку, щоб повернув гроші, а він не хоче нічого чути. Моряки тримають порося й теж не збираються його віддавати. Кюїк-Кюїк стоїть перед джипом і не пропускає його. Своїм галасом ми зібрали довкола цілу юрбу. Американська поліція стає на бік американців, хоч теж не розуміє, чого ми сваримось. Військові полісмени переконані, що ми надумали одурити моряків.

Я вже й не знаю, як бути, коли раптом згадую, що маю номер телефону мартініканця з клубу моряків. Я показую той номер офіцерові поліції і кажу:

— Перекладач.