Анрі Шарр'єр - Метелик

— Це правда, — озивається наглядач. — Він іще був розкричався, що нібито ми хочемо, аби його вбили.

— Гранде, це ваш ніж?

— Еге ж, якщо він лежить у моєму гамаку, то мій.

Комендант старанно оглядає чистісінький, без жодної плями, наче новий, ніж.

З клозета виходить лікар і каже:

— Цих людей зарізано кинджалом з лезом, загостреним з обох боків. Їх було вбито, коли вони стояли на ногах. Тут я нічого не розумію. Жоден каторжанин не дасть перерізати собі горло, як кролик, не захищаючись. Тому повинен бути хтось поранений.

— Самі ж бачите, лікарю, ні в кого нема жодної подряпини.

— Ці двоє були небезпечні?

— Надзвичайно, лікарю. Вірменин напевне вбив Карбоньєрі, якого знайшли мертвим у вмивальні вчора о дев’ятій ранку.

— Справу закрито, — каже комендант. — Одначе заберіть ножа Гранде. Всі на роботу, за винятком хворих. Метелику, ви занедужали?

— Так, коменданте.

— Ви недовго гаялися, щоб помститися за свого друга. Знаєте, я не йолоп. На жаль, у мене нема доказів і знаю, що їх ми не знайдемо. Знову ніхто нічого не сказав. Якщо хтось із вас зможе пролити світло на цей подвійний злочин, то даю слово, що його відправлять назад на Велику Землю.

Стоїть повна тиша.

Весь «казан» вірменина оголосив себе хворим. Побачивши це, Гранде, Галгані, Жан Кастеллі та Луї Гравон теж ураз занедужують. Барак спорожнів від своєї сотні каторжан. Лишаємося тільки ми п’ятеро з нашого «казана» й четверо з «казана» вірменина, а також годинникар, старший по бараку, який безперестану бурчить, бо йому треба змивати цементну долівку, і ще двоє-троє каторжан, серед яких високий ельзасець Сільвен.

Сільвен живе самотньо серед каторжан, не маючи серед них жодного ворога. Він скоїв рідкісний злочин, за що отримав двадцять років каторги. Цю дійову людину тут шанують. Він сам-один напав на поштовий вагон швидкого поїзда Париж — Брюссель, оглушив двох охоронців і повикидав на баласт поштові мішки, що їх підібрали його спільники; в цих мішках була чимала сума грошей.

Сільвен, побачивши, що два «казани» перешіптуються кожен у своєму кутку, і не знаючи, що ми домовилися не виступати одні проти одних, намагається примирити нас:

— Сподіваюсь, ви зараз не кинетеся в поєдинок, як ті три мушкетери?

— Сьогодні ні, — відповідає Галгані, — це станеться згодом.

— Чому згодом? Ніколи не слід відкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні, — озивається Поло, — але я не бачу підстав для того, щоб ми вбивали одні одних. Що ти скажеш на це, Метелику?

— У мене є до вас єдине запитання: ви знали, що збирався зробити вірменин?

— Слово чоловіка, Метелику, ми нічого не знали, і ось що я тобі скажу. Я не знаю, чи я схвалив би цей вчинок вірменина, коли б він не загинув.

— Якщо це так, то чому б не покласти край цій справі назавжди? — питає Гранде.

— Ми згодні з цим. Потиснімо одні одним руку й більше не згадуймо про цю сумну справу.

— Гаразд.

— Я свідок, — озивається Сільвен. — Мені приємно, що все це скінчилося.

— Не згадуймо більше про це.

Шоста година вечора, б’є дзвін. Я не можу, почувши бамкання, не згадати побачену вчора сцену, коли мій друг, здійнявшись над водою, попростував до човна. Ця картина так вражає навіть через добу, що в мене ні на мить не з являється бажання, аби зграя акул так само підхопила вірменина та Безтурботного.

Галгані не промовляє ні слова. Він знає, як те все було з Карбоньєрі. Він утупився перед себе, погойдуючи ногами, Що звисають обабіч гамака. Гранде ще не повернувся до барака. За десять хвилин по тому, як замовк подзвін, Галгані, не дивлячись на мене й далі розгойдуючи ногами, промовляє впівголоса:

— Сподіваюсь, жоден шматок цього негідника не проковтне ні одна з тих акул, які зжерли Матьє. Бо то було б надто безглуздо, коли б вони, ворогуючи в житті, опинилися разом у череві акули.

Втрата благородного й щирого друга зробить справді порожнім моє життя. Найкраще буде, коли я виберусь з Руайялю й почну якнайшвидше діяти. Кожного дня я повторюю це собі.

— Оскільки тепер війна й утікачів-невдах за законами воєнного часу карають ще суворіше, нам треба діяти напевне, правда ж, Сальвідія?

Прочитавши оголошення, що знайомить нас із новими засобами покарання за спробу втекти, я розмовляю біля умивальника з італійцем, який мав золоту капсулу, коли нас везли на каторгу.

— Але мене не втримає тут навіть загроза смертної кари, — кажу я йому. — А тебе?

— Я, Метелику, більше не можу цього терпіти. Я хочу втекти. Хай буде що буде. Я попросив послати мене санітаром до притулку для божевільних. У коморі там є дві двохсотдвадцятип’ятилітрові бочки. З них можна зробити пліт. Одна бочка з оливковою олією, друга — з оцтом. Мені здається, коли їх добре прив’язати одну до одної, то на них можна буде дістатися на Велику Землю. Під мурами навколо корпусів притулку для божевільних вартові не ходять. У самому притулку чергує тільки один санітар-наглядач, якому допомагають каторжани. Чому б і тобі не податися до того притулку?