Карел Фабіан - Чорний вовк

Можливо, що ця історія про потрійне сальто і правдива. Було це сто років тому в цирку «Романія» — і з того часу всі, хто тримав у руках трапецію, говорили про це. Але ж відтоді ніхто не міг цього зробити.

Потрійне сальто стало фантомом. У Марселі де Вільє розбився лише тому, що вірив — він зможе його зробити. В Овієксі на ньому скрутив собі в’язи Вільям Шорт, а в Новій Каледонії поламав руки і ноги Бавней.

Інга усміхалася. (І тільки я знав, що означає цей усміх).

— Зробиш потрійне сальто? Може, ти, Аветті? Чи ти, Едварде? Мужчина, який його зробить, — справжній мужчина. Летіти в повітрі, мов ягуар, крутитися з диявольською швидкістю не знати як, коли і чому, а все ж у тисячну частку секунди схопити сильні пальці партнера й удержатись!

Того вечора у Мокка був аншлаг. Бонеллі роблять потрійне сальто! Внизу стояв Сатте, менаджер з Веракруц, який прилетів сюди літаком, Савіні з Флоренції і Ог-Гіто.

З одного боку в тіні під куполом стояв Аветті. Прожектори були націлені на Едварда. Едвард дивився вниз, на Інгу, яка стояла біля мене, вчепившись у моє плече довгими гострими нігтями.

Публіка, що дивилася вгору, бачила тільки Едварда.

І між тою публікою внизу, закусками і винами на столах і тими двома гімнастами в повітрі не було нічого.

Едвард ще раз набрав повітря.

Публіка внизу затамувала подих. Товстий Савіні підвівся і, хвилюючись, зламав сигару. Розгойдуючись, Едвард двічі пролетів над залом, взяв могутній розгін і за третім разом відпустив трапецію.

— Один… два… три…

Якась частка секунди. (Я стояв внизу і все добре бачив. Коли людина багато років працює в цирку, вона помічає кожну дрібницю).

Мить. Аветті відчув повітряну хвилю і дотик пальців. Досить було на один міліметр податись вперед і стиснути руку. Він її не стис.

Едвард полетів униз, ударився об мармуровий карниз і впав між столиками.

Скоро після того Інга залишила цирк. Її бачили в Берліні з високопоставленими офіцерами. І я був певен, що вже ніколи більше не побачу її.

Чоловік сидів, зчепивши руки. Потім повернув їх долонями назовні — пролунав сухий хрускіт.

Чоловік згадував біль і тугу, які так довго переслідували його і були такі нестерпні. Тоді пив більше, ніж звичайно. Це допомагало, та коли ставав знову тверезий, охоплювала ще більша туга.

Тепер давня рана відкрилася — досить було того безглуздого листа з районного комітету, який міг послати хто завгодно з його колишніх знайомих. Він тільки ніяк не міг зрозуміти, чому саме з районного комітету.

Помалу підвів очі.

Люди проходили повз нього, не звертаючи ніякої уваги. Він скидався на втомленого селянина, що з нагоди свята надів чорний костюм. Неподалік зупинилась якась дівчина, уважно огляділася на всі боки і, коли впевнилась, що ніхто на неї не дивиться, поправила панчоху.

Тоді він усвідомив, як давно не бачив жінки. І що самота, на яку він прирік себе, просто страшна.

Хотів стерти з чола піт, та рука його раптом зупинилася.

Він зразу не впізнав Інги, бо вона була в окулярах. І постаріла на обличчі, хоч, звичайно, старалася, щоб це не дуже було помітно. Лише тіло її було так само гнучке і пружне, як кілька років тому.

Вона пройшла повз нього, потім трохи стишила ходу і почекала, поки він опинився у неї за спиною. Не повернулася, тільки промовила:

— Іди помалу за мною. Не треба, щоб нас бачили разом.

Потім вони сиділи одне проти одного в маленькій кімнатці готелю, куди він зайшов через півгодини після неї. Все це не дивувало його — такою була вона й тоді, коли він охороняв її.

— Ти знаєш, що сталося тоді з Вацеком? — запитала вона, коли хвилювання од зустрічі трохи вляглося.

Вацек. Він не міг пригадати. Це ім’я наче щось говорило йому, але…

— Так, Вацек, — притакнув він і спохмурнів.

— Його стратили. Носити зброю — це був не жарт у той час. Ти теж міг тоді вскочити в халепу, але у мене в гестапо були знайомі.

— Так, Вацек. — Хвилину тому ще не вірив. Тепер він піднявся на ліктях. — У тебе завжди і скрізь були якісь знайомі, — промовив майже вороже.

Вона встала, відкрутила кран, пустила воду. Налила в кружечку якоїсь рідини, бризнула туди трохи води з крана.

— Це треба пити з содовою. — Вона ледве всміхнулася. — Але ж у вас тут не дістанеш навіть содової води.

— Буває, — припустив він. Власне, він нічого не знав про це, содової води не пив уже добрих кілька років.

Інга сіла проти нього.

— Уяви собі, що ті мої добрі знайомі якось уже після сорок п’ятого цікавилися смертю того дурня Вацека. Думаю, що записали її на твій рахунок.