Карел Фабіан - Чорний вовк

Клацнула зубами, щоб схопити муху, хоч жодної мухи навколо не було. При тому по-дружньому схопила провідника за литку — все це. було хитромудро продумано.

— Ну, Лізо, ну, — сміючись, заспокійливо промовив провідник. — Учися стримувати свої бажання! Все одно в тебе нічого не вийде… до того ж ветеринар нагледів для тебе Принца.

І все ж її задум удався; Провідник відступив на самий край стежки, і вона мусила залишитись на крок позад нього. І думала, що він нічого не зрозумів.

Але він зрозумів усе, що робиться за його спиною, і це дуже розважало його.

Ліза швидко глянула на чорного пса, і електричні іскри, що перебігали по всій її густій гриві навколо шиї, побігли по всьому хребту. Шерсть на ній знову настовбурчилася.

Ліза розкрила пащу і показала йому сильні здорові зуби — четвертий верхній у неї, правда, трохи болів, але вона б нізащо не призналася в цьому, — а так у неї були прекрасні, зуби.

Вона зайняла бойову позицію. Не хотіла давати йому найменшої надії (хоч, якщо говорити щиро, згодна була на все), і її невірне серце просто розривалося.

Пес теж дивився на неї. Зовні байдуже. Був на неї злий. Він ішов на крок за своїм хазяїном. І досить давно. «У вас немає ніякої дисципліни», — сказала вона неголосно, високим звуком, коливань якого не вловлювало людське вухо. Звук цей був не горловий, а носовий. Це був, власне, майже писк на дуже високій ноті.

Та чорний пес на тому боці безумовно чув її. «Ач який ти гордий! — кинула вона з презирством. — Наші пси набагато красивіші і сильніші, ніж у вас. — І швиденько розповіла йому про всі прекрасні якості наших псів. — Вони б з тебе зняли шкуру, якби ти наважився сюди посунутись. Ти навіть не уявляєш, що б зробив з тобою Принц!» «Принц!» — загарчав він зневажливо.

Прикордонник озирнувся.

— Was ist den los? [4] Що там трапилося? (Нім.) — спитав він. «Звичайно, Принц!» — відповіла Ліза ображено. І подивилася на Вовка з такою злістю, на яку тільки була здатна.

Та він, здавалося, взагалі не сприймав її мови серйозно. Вишкірив зуби на звуках «Принц», але не так злісно, як Ліза.

І все ж Ліза злякалася. За своє дворічне життя бачила вона багато вишкірених зубів, пащ, роззявлених так широко, що над білими іклами червоніли вологі ясна, але таких страшних зубів ще не зустрічала.

Та страх недовго сковував її мужнє серце. «А ти страшний!..» — мовила з повагою.

Не озвався. Тільки зуби світились, і в них одбивалися іскри від тисячі свічок, запалених червоним призахідним сонцем. «Я прийду!» — загарчав пес. «Неодмінно! — відповіла Ліза. Ображено відвернула погляд і підвела голову. — Я не дозволю жартувати зі мною, чужинцю! Нахаба, дозволяє собі сказати, що прийде!»

Ліза встигла підскочити до ноги свого хазяїна, перш ніж він натягнув поводок. І затрусила головою, удаючи, ніби їй у вухо влетів комар. При швидкому русі її вуха билися об морду.

— Ну, ну! — засміявся провідник. Йому було шкода її. — Я розумію, — прошепотів він, — це чудовий пес, але нічого не поробиш. Ти ж знаєш.

Провідник зупинився. По цей бік кордону, у вереску, лежав убитий дикий кабан. Прибіг з того боку і наразився на браконьєра, якогось лісоруба. І загинув. Звичайно, на заставі про нього знали — тут браконьєрів не терплять. Ось-ось по нього приїдуть.

От буде радий «пампушка» Штенцл, який може за один раз з’їсти шістдесят кнедликів і дві порції свинини.

Від самого полудня було тихо. Тут іще пахло щетиною.

Ліза пирхнула.

— От бачиш, дівчино.

Провідникові було шкода кабана, але що зробиш? Він напише різкий рапорт. Ненавидить людей, які ні за що ні про що стріляють у кожну живу істоту. «Ця тварина не розуміє нічого», — думав він. Пригадалися закони природи, які зубрив на шкільній лаві. Адже бути провідником на кордоні — це значить не просто любити свою собаку, а знати також усе про породи, фізіологічні основи виховання, типи собак з погляду вищої нервової діяльності, про те, — які реакції у них переважають, про хвороби собак, — це значить ночами просиджувати над підручниками. «Кабан не вміє думати, — філософствував провідник, — і тому біжить просто на людину. А ти ж, — він з докором глянув униз, на Лізу, яка щулила ліве вухо, скептично повторюючи в голові його слова, хоч їх і не розуміла, — ти ж умієш думати. Я дуже поважаю Павлова, але ж він не знав тебе. Ти вмієш думати і так по-дурному не пішла б на озброєну людину, бо знаєш, що вона може зробити».

Ліза все ж таки думала про того чорного. І тепер уже не з недовірою, а з тугою. Сказав, прийде! Ні, це він так, хвалиться. Звичайно, якби він міг… Ніби погоджуючись, вона щось загарчала до хазяїна.