Карел Фабіан - Чорний вовк

Він трохи отямився від страху.

— Але пістолет… німкеня… я повинен був би доповісти…

— Можете. — І знову подивилась на годинник. — У вас лишилось тільки чотири хвилини.

Чоловік сів і поклав руки на стіл перед собою. Вони тремтіли.

— Зрозумійте, пані, з усім цим я давно покінчив, я тепер…

— Не шукайте мого співчуття, — холодно сказала Інга. — Під час війни ви займалися спекуляцією, і коли наші вас притиснули і вам загрожувала шибениця, ви підписали угоду про співробітництво з гестапо. І були досить активні. У п’ятдесят другому році нам допомагали, і вас вважають надійним агентом. Отже, у вас лишилося три хвилини.

Він підвівся хитаючись.

— Але я більше не хотів…

— Зате ми хочемо. Дві хвилини двадцять п’ять секунд.

Зовсім знищений, він, згорбившись, вийшов за двері. «Прокурора звуть Вебер», — подумала вона і виглянула у вікно. Ні, надворі все спокійно, сільський майдан безлюдний, як і тоді, коли вона увійшла в село.

Він повернувся і поклав перед нею пакуночок. Голос у нього тремтів.

— Може, ще колись вам що-небудь…

Знизала плечима.

— Цього я не знаю. А поки що раджу забути про мої відвідини. Якщо вас хтось спитає — до вас з Праги приїздила знайома…

Вона повільно прогулювалася по будейовицькому майдану. Коли б не ця фатальна думка про Вебера, що переслідувала її, вона була б цілком спокійна.

Посміхалась, коли згадувала про переляканого чоловіка — Вацлава Краля. Абсолютно виключалося, що цей Краль може піти в органи безпеки і розповісти про неї. Краль був безхребетним слимаком. Його навіть не можна було використати при виконанні такого відповідального завдання, яке вона дістала. Було цілком ясно, що коли б його зненацька арештували, він би зізнався в ту ж мить.

Годинник на вежі показував без чверті шість. Вона ще раз пройшлася по майдану і зупинилась перед вітриною книгарні. Міркувала, чим би зайнятися ввечері. Може, десь тут є підходящий ресторан або ще щось, де б можна було трохи розважитись… А завтра приїде…

Вона не додумала. Краєм ока помітила чорнявого чоловіка. Впізнала його відразу, хоч тепер він був без окулярів. Бачила, як він зупинився і про щось розпитував. Потім попрямував просто через майдан і зник у дверях високого будинку. «Це мене не стосується, — говорила вона, заспокоюючи себе. — Це й справді, либонь, випадок, і я даремно забиваю собі голову».

Та, зупинившись перед будинком, за дверима якого зник чорнявий, зрозуміла, що це стосується її, і навіть дуже. В цьому будинку був розташований крайовий суд, прокуратура, а на першому поверсі — відділення Державної безпеки.

Вона розгубилася…

— Так що Єва? — спитав стрілець.

Провідник стиснув губи.

— Звичайно, вітає тебе.

Стрілець розгублено подивився на нього.

— Ти кажеш так, наче гніваєшся на мене?

— А таки гніваюсь, — кинув провідник. — Виходить, наче ти цікавиш її більше. Чому не приїхав зі мною до Будейовиць, що ти тут робиш, чи є в тебе дівчина і… я не знаю ще що. Вона також сказала мені, що ти набагато вихованіший, ніж я. Пепіку, коли це ти був з нею такий вихований?

Стрілець був зовсім ошелешений. Потім процідив крізь зуби:

— Ти збожеволів.

Сьогодні вони несли службу з внутрішнього боку прикордонної смуги. Тут не було ніякої вежі, ніякого дроту, нічого. Тільки застережні знаки. Під ними біг потік, а вдалині виблискувало дзеркало ставка.

Ліза щулила вуха — кусали комарі. Сонце заходило так швидко, наче хтось збив його каменем. Занурилося в темно-синю, аж фіолетову подушку хмари, що тяглася з півдня на північ.

Почало темніти. Але це ще не була повна темрява. Світилися перламутром черепашки, виходили на небо сині зорі. А потім знову з’являлися сонячні відблиски — хоч сонце вже сховалося, вони ще відбивалися від хмар, спрямовані в темну височінь.

На тому березі потоку була ще більша темрява, — там стояв високий сосновий ліс.

У цей час молодший сержант на сторожовій вежі — за двадцять кілометрів — надівав навушники.

Ліза думала про чорного. Вона не могла почути, як він кличе її, — надто було далеко. Але відчула, що кличе.

Провідник знову заспокоївся. Все це не так уже й важливо, щоб ламати давню дружбу. Але він умовляв сам себе.

— Лізо! — гримнув на собаку.

Вона підвела голову і зразу ж відвернулась.

— Ах ти ж, капосна, — прошепотів він. Та всі його думки і почуття знову були з Євою.

А стрілець спокійно йшов поруч нього, він уже давно забув про Єву і не думав про те, що робиться в серці друга.