Антон Ященко - Ваше ім'я, майоре?

— Ну, гаразд, — закрив Малюк посвідчення. — Коротше кажучи, оригінала, тобто справжнього господаря цього посвідчення, вже не існує. Я радий, що ви знаходите між нами зовнішню подібність. Сьогодні це врятувало мене. А що буде завтра, про те ніхто не знає.

Малюк намагався бути спокійним, але в голосі його відчувалося хвилювання. Він знову розкрив портсигар, взяв цигарку, пом’яв її пальцями, припалив і, кілька разів затягнувшись, кинув недокурок у грубку, де потріскували щойно запалені дрова.

— Отже, — вів далі гість, — передусім, прошу, відкинути всі сумніви й підозри… Якби ви знали, дорогі мої, що за пригоди сталися зі мною, то, певне, не косували б так.

— То, прошу, розкажіть, Петре Карповичу, — зауважила Ольга співчутливо.

І Малюк почав свою оповідь з подробицями. Після університету, хоч жили вони і в одному місті, а зустрічалися не так уже й часто, тому хотілося викласти все так, щоб не було ніяких недомовок.

— У перший день фашистського нападу я прийшов до військкомату й за годину одержав призначення: комсорг стрілецького полку, який тільки-но формувався, — почав він. — Це, звичайно, не те, що хотілося. Адже я журналіст й тому просив воєнкома направити мене до будь-якої військової газети. А мені показали характеристику з університету.

— Товаришу Малюк, — мовив воєнком, — ви чотири роки підряд були комсоргом курсу…

Нічого не зробиш — наказ є наказ. Однак я і на фронті не поривав зв’язків із журналістикою — надсилав антифашистські памфлети до дивізійної газети «За Вітчизну!» і армійської «Смерть фашизму!» за підписом Хоми. У політвідділі армії звернули увагу на ту сатиру. Коли дізналися, що її автор Петро Малюк, то вирішили, що моє місце тільки в газеті.

Отак я і став військовим журналістом. Щоправда, не легко було звикнути до нового — граничної стислості й телеграфного лаконізму в матеріалах. Коли моя перша кореспонденція з переднього краю з’явилася на другій сторінці газети «Смерть фашизму!», то я впізнав її лише по заголовку й підпису. Прочитавши кимсь «відредаговану» свою кореспонденцію, почував себе так, ніби наді мною поглузували прилюдно. І тоді подумав, що не вийде з мене воєнного літописця.

На другий день знову випало їхати на передову. До танкістів. На відміну від попереднього кавалерійського наскоку, на цей раз я вирішив не квапитися. Відрекомендувавшись комісарові танкового батальйону старшому політруку Миронову, попросив познайомити мене з одним з екіпажів машини. Тільки так, щоб я міг бачити танкістів у роботі.

— Це можна, — кивнув комісар. — Раджу взяти екіпаж Олекси Логвинова. Усі, як один, справжні герої. Тиждень тому з полону фашистського вирвався…

— Пробачте, товаришу старший політрук, але прославляти тих… Чому ж вони опинилися в полоні? — не зрозумів я.

Комісар похитав головою:

— Запевняю, товаришу кореспондент, не за власним бажанням. Обставини так склалися.

І комісар став пояснювати, що то за обставини:

— Олекса Логвинов, старший лейтенант, розумний, хоробрий командир танкової роти. У запеклій сутичці з ворогом його командирський танк був підбитий, вийшов з ладу. Водій одразу загинув. Логвинова контузило, інші члени екіпажу дісталі легкі поранення. Вони вилізли з танка, витягнули й командира роти. Але їх враз оточили ворожі автоматники.

Логвинов прийшов до пам’яті уже в полоні. А через два дні він і його друзі втекли звідти разом з чеським єфрейтором Крижичем, який їх вартував.

Слідчі органи вимагали судити. Аякже — в полоні побували! Ми відстояли, бо не було в чому звинувачувати. Колишній комроти Логвинов поки що командир танка. Дав слово нещадно бити фашистів і з честю дотримує його. От про це й напишіть! Тільки сміливо, не бійтеся. Я щиро раджу.

Розповідь комісара батальйону Миронова так захопила мене, що я цілий день провів з екіпажем Логвинова. Повернувшись з передової, поклав на стіл редактора нарис «Повернена честь» і нетерпляче чекав присуду.

Дочитавши нариса, редактор — полковник Степовий, — завжди стриманий і скупий на посмішку, засяяв очима:

— Не приховую — прочитав з насолодою. Молодець, політрукі Шматок, правда, чималенький, але нічого — дамо в двох номерах.

Через кілька днів я знову опинився на передовій. Одна дивізія нашої армії, яка перед тим контратакувала гітлерівців і потиснула їх кілометрів на п’ять, наштовхнулася на сильний опір, перейшла до оборони. Надто ж настирливо діяла ворожа авіація. Фашисти раз у раз бомбили наш передній край, примушували бійців залягати. Я був саме там, в перших лавах батальйону капітана Романчука. Хотілося показати справжніх героїв дня. Аж чую: свистить бомба, й таке відчуття, що падає вона якраз на мене. І тільки-но вскочив я до окопа, почувся вибух, і я наче провалився.