Антон Ященко: Ваше ім'я, майоре?

По обличчю Малюка пробігла задумлива усмішка.

— Цікаво, Дарино Петрівно, ніби ж зовсім недавно ми з племінником вашим Грицем так хороше курортували у вас. Й зустрівши вас, Ольго Андріївно, на бульварі, був певен, що ви також тут. Тому й потягнуло сюди. Може, подумалось, дізнаюся щось і про Гриця. Де він тепер, побратим мій? От би зустрітися!

Ольга важко зітхнула й безпорадно розвела руками.

— Хтозна, Петре Карповичу, як склалася його доля. Пішов до армії ще в перший день війни. І з того часу ніяких вістей від нього не було. Тепер тим більше важко щось дізнатися — вже два місяці, як Приморськ у німців.

— Та то нічого, Гриць воює десь; такі, Ольго Андріївно, не гинуть безвісти, — голосно промовив Малюк.

І тільки він вигукнув це, як щось зашаруділо в темному кутку сіней, дзенькнуло, упав, гримнувши об бетонну підлогу, ослін, заторохкотіло цинкове відро.

Жінки заніміли, боязко дивлячись у куток. Що ж то буде?

— Цікаво! Домовик там у вас бешкетує, чи що? — здивовано повів плечима Малюк.

Дарина Петрівна і Ольга ніякого переглянулися, нічого не відповіли.

І враз піднялася ляда. Звідти, з підземелля, виліз чоловік. Він чув голос Малюка, й рішуче ступивши два-три кроки, зупинився. На ньому благеньке сіре пальто, зім’ятий капелюх; обличчя защетинене, а в його карих очах не переляк, а здивування: Петро Малюк, з яким п’ять років прожили в одній кімнаті студентського гуртожитку, ділилися і думками, і шматком хліба, з яким без вагання пішов би у будь-яку розвідку, — став есесівцем? Ні, не може того бути!

А Петро, дивлячись з острахом на людину, що вилізла з підземелля, збагнув, що це ж і є Грицько Кропива, і крикнув:

— Грицю, друже ти мій! Це ж маска! Розумієш, маска! — і, жбурнувши на підлогу картуза, кинувся до Кропиви, як до рідного брата.

З хвилину стояли обнявшись, не соромлячись сліз. Хоч ніхто ще не знав, який у кого шлях, що на кого чекає попереду, серцем відчували: свої, рідні, однакова їхня доля.

Дарина Петрівна і Ольга поралися на кухні, готували до столу, що було, а друзі пішли до найменшої кімнати, сіли на лавці біля вікна, колишнього вікна, бо осколком фашистської бомби воно було вибите. Дарина Петрівна замурувала його знадвору, залишивши тільки одну верхню шибку. І дивиться тепер та кімната у двір, як одноокий старець.

Із віконця видно високі тополеві ряди. Дерева посаджені ще прадідом Дарини Петрівни Прокопом Романенком, який служив матросом у самого адмірала Нахімова. Після двадцятилітньої служби на флоті матрос не міг уже звикнути до придніпровських степів, де народився: вабило море. Тому й кинув свого якоря на косогорах Приморська, і оце в тополях живе пам’ять про матроса Романенка.

Грицько Кропива став навшпиньки й сторожко подивився в те однооке віконце. Надворі споночіло, знову піднімалася віхола. Це заспокоювало втікача: у таку негоду не всякому поліцаєві захочеться бродити. А все ж тривожно було на душі: що діється на світі білому? Давно вже не чув радіо, газет радянських не читав. Яке становище на фронтах? Де проходять тепер вогненні рубежі?

Важко зітхнувши, Кропива перевів погляд на Малюка і ненависно впився примруженими очима в залізний хрест, якого побачив на мундирі друга під розстебнутою шинелею.

— Що тебе так збентежило, Грицю? Невже оця бісова цяцька могла викликати в тебе якийсь сумнів щодо мене?.. Мені, щиро кажу, навіть гірко й образливо, що ти можеш думати про мене щось недобре, — з почуттям болю сказав Петро й додав: — Заспокойся, дорогий мій, зараз я про все розповім.

Вони сіли поруч. Малюк дістав з кишені мундира портсигар, розкрив його й подав Грицькові.

— Давай, друже, покуримо.

— Спасибі, давно вже кинув. А нервуюся, Петре, з того, що цей маскарад нагадав раптом мені есесівця, який лютував у концтаборі полонених. Справжній кат з отаким же хрестом, — пояснив Грицько, вибачливо глянувши в обличчя другові.

Малюк прикурив від запальнички, затягнувся кілька разів, зібрався з думками й заговорив:

— Так от що, Грицю, передусім домовимось про таке: коли б, не дай бог, що трапилося, — в цьому домі ніхто мене не знає. За документами я штурмбанфюрер Ганс Шефер. Ось, прошу, — показав посвідчення. — Воно датоване п’ятим січня тисяча дев’ятсот сорок другого року й скріплене підписом заступника самого рейхсфюрера СС.

Підійшли Ольга й Дарина Петрівна. Вони уважно дивилися то на картку есесівця, то на Малюка.

— А знаєте, Петре Карповичу, щось є подібне, — зауважила Ольга простодушно.