Леся Холодюк - Браслет із знаком лева

… коли Марта почула і розібрала приємний жіночий голос, що просив пристебнути паски, до неї дійшло, що оце вона знову опинилася у літаку. Поруч сиділа Мануса і голосно випускаючи носом повітря, не могла дати раду паскам. Перед ними у прикріпленому до стіні легкому ліжечку спав Стефко. Марта допомогла Манусі і тільки коли почула потрібне клацання, відкинулася на спинку крісла.

Друге її життя закінчилося. Починалося воно, правда, теж у літаку. Третє, виходить, також починається з дороги…

— Завтра я зберу членів ради директорів і відрекомендую тебе, — говорив вуйко Степан, коли вони зайшли до його кабінету.

Марті ще не доводилося бачити такого величезного кабінету, в якому б працювала одна людина. Це її вуйко — власник головного пакету акцій і голова ради директорів правління австралійської мережі «VICTORY BANK».

Величезний стіл заставлений телефонними апаратами, світяться сині очі двох комп’ютерів. Марта уже знає, що на один поступає остання інформація про котування акцій на світовій біржі, а на другому раз по раз з’являються останні дані про результати торгівлі валютами.

У глибині кабінету — ще один стіл, для засідань. За ним збираються члени правління, фінансові магнати Мельбурна.

Марта обійшла кабінет, вистелений килимовим покриттям, в інтер’єр якого гармонійно вписувалися і пишні букети квітів, і численні вазони, що мостилися у кожному кутку.

— Сідай, сідай! — майже за руку потягнув у крісло племінницю вуйко Степан. — Тепер це твоє робоче місце. Ти керуватимеш, а я відпрацював своє…

Очі у вуйка по-старечому зволожилися. Він щиро радів, що передає увесь капітал у руки єдиної спадкоємниці свого тестаменту. Правда, про це їй ще не говорив, але недовго лишилося, поки особистий адвокат зробить це замість нього.

— А як виросте Стефко, то замінить тебе…

Скільки часу минуло відтоді, як він, приречений невиліковною хворобою, надіслав запрошення племінниці і чекав її приїзду? Скільки пережив усього, поки вона, майже по року мовчання, нарешті опинилася біля нього у Мельбурні…

Зустрів на летовищі сувору, спокійну молоду жінку, біля якої дріботіла служниця з немовлям. Це ж і його онук, рахуйте, не тільки сестрин. Скільки по телефону наговорився з сестрою і переказував, який потішний малий Стефко. Тільки тоді пожалкував, що стоїть на межі відведеного йому Господом життя.

— Завтра я б хотіла звернутися до членів ради директорів з деякими пропозиціями, — спокійно, навіть з холодком розважливості в голосі, заговорила Марта. — Як ви гадаєте, а якщо ми відкриємо філії «VICTORY BANK» у Львові і будемо інвестувати кошти у розвиток місцевої промисловості? Долучимо до цього мою частку капіталу, отриманого від тоба… Зрештою, маючи стільки валюти, можна було б взятися серйозно за відродження бодай однієї галузі економіки області. А чому б і ні? Хоча, можливо, я занадто фантазую…

— Е, ні. Хороша ідея, слушна, — підтримав вуйко Степан. — Нас цікавить серйозний ринок інвестування, а за Україну — я перший.

Марті ставало набагато легше, коли вона говорила про Львів, про ті речі, якими займалася, на яких розумілася і до яких її так тягнуло.

Коли ж це було? У її першому житті. Від другого залишився попіл на закам’янілому серці і єдиний пагінчик, що втримує у третьому житті — Стефко.

Чи віднайшла душевний спокій? — Не раз питала саму себе і завжди мовчки хитала головою. Німе запитання — німа відповідь. Це вона вже бачила, — кольнуло в пам’яті, бо колись ще у Львові прочитала таку відповідь в очах своєї подруги Іренки. Господи, як хочеться з ними побачитися! Ловить себе на тому, що постійно думає про повернення додому. Може, це й буде її зцілення? Буде, буде, — переконує сама себе, бо кожен спогад про Львів озивається таким дужим щемом єдиного бажання — повернення додому.

Як хочеться пірнути униз ліфтом туди, де були склади найбільшого у місті супермаркету. Там працювали її шкільні подруги Валентина та Іренка, хороші товарознавці. Вони будували свою життєву філософію, прагматичну, як на Марту, але попри все, вона мала під собою не такий вже й поганий грунт. Зводилася вона до простого: до тридцяти п’яти кожна людина повинна мати все: чоловіка-жінку, авторитет, добрий зарібок, машину, дачу і… шубу. Носієм її була Іренка, а Валентина з Мартою на те лише мовчки хитали головою. Час від часу один з останніх критеріїв Ірена замінювала на інший. Замість шуби з’являвся двокамерний холодильник, потім морозильна камера, мікрохвильова піч, турпоїздка в Арабські Емірати. І завжди Іренка сміялася від своїх догм. І кому скажеш, що за тими прагматичними блудами вона намагалася заховати саму себе? Якби могла, до тих слів додавала б нові й нові завдання: до тридцяти п’яти треба обов’язково злітати в космос, зустрітися там з інопланетянами і зав’язати з ними бартерну торгівлю. На те подруги лише головами хитали, мовляв, давай, Іренко, торуй тернії, бо знали, душевного спокою вони їй не повернуть.