Євген Федоровський - «Штурмфогель» без свастики

Та коли в пікіруванні «Месершміт-109Е» попав у флатер [5] Флатер — мимовільне трясіння літака, що виникає при швидкості, не розрахованій для даної конструкції машини. , конструктор уперше зрозумів, що поршневий літак вичерпав себе: дальший прогрес був неможливий. Становище міг порятувати реактивний літак.

Тоді Мессершмітт переманив від Хейнкеля професора Зандлера — фахівця з реактивної техніки й аеродинаміки крила. В своїй фірмі він організував спеціальний відділ і призначив для нього випробний аеродром у Лехфельді, недалеко від Аугсбурга.

Тепер він чекав, коли звідти приїде Зандлер, конструктор і начальник цього відділу.

Професор Зандлер увійшов до кабінету з неприродно витягнутим обличчям. Відчувалося, що перед дверима він не без зусиль прибрав виразу байдужої зацікавленості. Звичайно сутулий, зараз професор намагався триматися прямо.

«Боїться, — вирішив Мессершмітт, — боїться, тому й бундючиться. А чого боїться?»

— Послухайте, професоре, — почав Мессершмітт, не сідаючи і не пропонуючи сісти Зандлерові, — щось ви давно не приходили до мене з новими ідеями. Втомилися? Чи не вірите в проект?

— Пане директоре…

— Ви не впевнені в ідеї чи в можливості її економного втілення? Чи вас гнітить відсутність офіційної підтримки?

— Пане директоре…

— Чи ви боїтеся, що вас випередять?.. Нас випередили, Зандлер. Випередили на рік, а може, й на два. Вчора, Зандлер, ваш давній приятель доктор Хейнкель добився свого, його новий винищувач — реактивний винищувач, Зандлер, — протримався в повітрі цілих сім хвилин!

— Ви жартуєте, пане директоре. Цього не може бути!

— Чому ж, Зандлер? Хіба Хейнкель не обіцяв зачекати, поки ви розкачаєтесь?

— Пане директоре, я переконаний…

— Ну от що, Зандлер. Машина, яку випробовує Хейнкель, не викликала захоплення в Берліні. Це просто стрибунець. Стриб-скік. Стриб-скік. Стрибунець, Зандлер. Але це стрибунець із реактивним двигуном. Ось як, пане професоре.

— Отже, перше слово вже сказано?

— Це не слово, Зандлер. Це шепіт, його поки що ніхто не почув. Хейнкель, як завжди, поспішив, йому доведеться згорнути цю справу. Замовлення він не дістане. — Мессершмітт дозволив собі посміхнутися. — Мені щойно подзвонили з Берліна, Йоганне. Нам пропонують форсувати розробку проекту реактивного літака. Але поки ми не виліземо з пелюшок — ніяких субсидій! На наш ризик. Завтра, Йоганне, ви подасте мені ваш — я підкреслюю: ваш, а не фінансового директора, — проект кошторису.

— Добре, я подам вам кошторис.

— Ідіть, Йоганне. Ні, стривайте. Ви розумієте, звичайно, що до початку льотних випробувань про характер проекту ніхто не повинен знати. Я повторюю: ніхто, крім інженерів вашого бюро.

— Я гадаю, що пан Вальтер Зейц за обов'язком служби…

— Пане Зандлер, щось я не пригадую наказу про переведення Зейца до- вашого конструкторського бюро.

— Чи повинен я розуміти Це…

— Ви повинні поспішати, професоре. За нами женеться Історія!

— Я вільний? — запитав Зандлер.

— До побачення. А втім, як ми назвемо свій літак?

— Про це ще рано думати…

— Ні. Ми придумаємо йому ім'я зараз. — Мессершмітт відміряв кілька сягнистих кроків. — Придумав! Ми назвемо його «Штурмфогель»! «Альбатрос»! «Буревісник»! «Буря-птах»!..

Дивлячись у спину Зандлерові, коли той пішов, Мессершмітт дуже виразно уявив собі, як десятки конструкторів із різних країн гарячково, наввипередки, розробляють ідею застосування реактивної тяги для літаків… Десятки конструкторів… І росіяни в тому числі… Росіяни!

31 серпня 1939 року Хейнкель приїхав у Берлін і запросив Удета пообідати в ресторані «Хорхер». «За давньою дружбою», — сказав Хейнкель.

Удет не спромігся відмовитись. Він прийшов до ресторану збуджений, запальний і пив, як і колись, не п'яніючи. Азартно, гучно згадував хвилюючі моменти колишніх польотів.

Хейнкель мляво підтакував. Він чекав, коли генерал заговорить про його реактивні винищувачі. Але Удет уперто звертав із сьогоднішнього дня в осяйне минуле.

Обід затягувався.

Уже далеко за північ Хейнкель, бачачи, що генерал починає повторюватися, сказав:

— Генерале, бачить бог, як я люблю вас. І люблячи і знаючи вас, я не можу збагнути, чим же не сподобалися вам мої «сто сімдесят шостий і восьмий»?

— Докторе, ви назвали мене генералом, і я вам відповім як генерал. Те, що ваші «сто сімдесят шостий і восьмий» не вміють літати, не має ваги: прийде час — навчаться, вірю. Але вони не вміють стріляти. І не навчаться.