Андрій Ткаченко - Поєдинок з абвером

— Guten tag! — привітався Шлезінгер по-німецькому й торкнув полоненого рукою за плече.

Цей жест мав особливе значення — коли до в’язня звертався хтось із службових осіб, охорона негайно його відокремлювала. Серед бранців не було більше схожих на того матроса, однак, маскуючи свій намір, обер-лейтенант ще двічі вітався та клав руку на плечі полонених.

Перед від’їздом Шлезінгер довго сидів у кабінеті начальника концтабору. Той частував гостя французьким коньяком, але тримався насторожено. Кортіло запитати, навіщо знадобились обер-лейтенантові полонені, та не наважувався. Лише натякнув:

— Гадаєте, щойно підібрані росіяни підійдуть вам?

На обличчі Шлезінгера майнула іронічна посмішка.

Навіть самому собі він не зміг би дати відповідь на це питання. Був певен в одному: того, кого шукав, у таборі, на жаль, не знайшов.

Зеєм примружився й повів мову далі:

— Раджу вам бути обережним. Я давно працюю в таборах, і добре вивчив психологію більшовиків. Це люди фанатичної віри в свої ідеали… До речі, в камері-нулівці другу добу перебуває один справжній фанатик — чорноморський матрос. У нього в кишені знайшли вирізаний з якоїсь газети портрет Леніна розлінований олівцем на квадратики — видно збирався перемалювати. Єфрейтор забрав той портрет. І що ви думаєте? Матрос кинувся на охоронника з кулаками! Ми, звичайно, могли б його розстріляти, але цікаво дізнатися, хто передав йому вирізку з газети. Про цього типа я повідомив у гестапо. Сподіваюся, там він заговорить.

— Кажете, матрос? — пожвавішав обер-лейтенант. — Покажіть мені цього фанатика.

Коли полоненого завели до кабінету, Шлезінгер від радості мало не схопив його в обійми. Це був той матрос, на якого він покладав надії.

— Ну, Крифорученко, — есесівець скалічив звук «в», вимовляючи українське прізвище, — признавайся, хто дав тобі портрет?

«Криворученко… Криворученко… Криворученко Олександр», — раптом згадав розвідник секретаря комсомольського осередку гальмового цеху Харківського паровозного заводу, де колись разом працювали.

Полонений стояв мовчки, і лише тугі жовна ворушились на худому обличчі.

Тоді обер-лейтенант задав в’язню кілька запитань, але той навіть не глянув у його сторону.

Поведінка матроса вивела з рівноваги есесівця. Він вийняв з шухляди кастет і наблизився до бранця.

— Стривайте, — зупинив його Шлезінгер. — Цим мовчуном займеться наше управління. Хай відправлять його в машину до відібраних полонених.

— Але ж… — запнувся Зеєм. — Я повідомив гестапо.

— Як представник управління «Зондерштабу-Р» вимагаю передати цього матроса в наше розпорядження. Потрібні додаткові вказівки? Ви їх одержите! А зараз даю вам розписку…

Трьох, відібраних обер-лейтенантом, відправили в інший табір. Моряка відвезли в так звану карантинну ферму № 8, розташовану в господарстві бауера Крюгера неподалік Берліна. її влаштував «Зондерштаб-Р» для перевірки і навчання майбутніх агентів розвідки та диверсантів.

Роль сина власника господарства, що повернувся із Східного фронту «сліпим», виконував досвідчений лейтенант таємної служби. Свій гнів і ненависть до росіян він «сплачував» полоненим.

Першого ж дня матрос не стерпів знущань і за це поплатився — бауер жорстоко побив його, а потім зачинив у цегляний хлів. Через кілька годин з’явився фургон. Бунтівника в супроводі охорони кудись повезли.

Машина зупинилася біля будинку на околиці міста. Чорноморця завели в під’їзд, тоді конвоїр вштовхнув його до кімнати.

Кабінет, куди потрапив в’язень, нічим не нагадував холодну камеру з вогкими стінами й цементною підлогою. З-під зеленого абажура настільної лампи лилося м’яке світло. Біля письмового столу стояли великі крісла, затягнуті чорною шкірою. Навпроти — така ж канапа. У простінку між вікнами висіла картина в золотистій рамі «Рожевий світанок». Чисте ранкове небо, широке плесо річки… В матроса це викликало згадку про ніжні світанки на рідній землі, і той миттєвий спогад болем озвався в серці…

В кутку на буфеті стояв графин. У ньому живим сріблом поблискувала вода. В’язня мучила спрага. Ось уже третій чи четвертий день йому не давали пити. Минулої ночі в химерному півсні нахилився до відра. Вода знадливо плюскотіла в руках, вигравала срібними лелітками, а потім немов розтанула у повітрі. Губи пересохли й потріскались, в роті пекло.

Моряк ступив до буфета. Тремтячою рукою схопив склянку, налив води, пригубився… І тієї ж миті ліворуч на стіні гойднулася людська тінь.