Андрій Ткаченко - Поєдинок з абвером

— Наступного вечора охоронець завів мене до кабінету слідчого в одноповерховий будиночок, там же, на території тюрми.

— Це буде ваш слідчий, — показуючи поглядом на того, хто сидів за столом в цивільному, — почав розмову Вельгер. — Попереджаю: він уміє допитувати навіть краще за мене. Як це він робить, переконаєтесь миттю, коли не захочете назвати відомих вам підпільників і партизанів.

Слідчий, не приховуючи задоволення від такої оцінки його здібностей, бундючно вигинав свою гладку спину і, як хижак, готовий кинутись на беззахисну здобич, дивився на мене неприємним гострим поглядом, повільно цокаючи пальцями по столі.

Штурмбанфюрер запропонував мені стілець, сам стояв неподалік дверей, і коли я сіла, наблизився до мене й запитав:

— Ти готова відповідати на запитання? Гадаю, сьогодні будеш відверта з нами і щиро розкажеш про діяльність підпільників, партизанів.

— Я вже казала: жодних підпільників чи партизанів не знаю і ніяких зв’язків з ними не мала й не маю.

— І це все, що ти придумала, майже цілу добу просидівши в камері?! — сердито вигукнув Вельгер, підступаючи ближче до мене.

— Так, бо про те. що вас цікавить, мені нічого не відомо.

Не встигла навіть до кінця договорити останнє слово, як відчула сильний удар в шию: один, другий. Третій припав по голові. Раптом мені запаморочився світ, стемніло в очах. Впала із стільця хотіла підвестись, але мене, збили ногами: в живіт бив штурмбанфюрер, а в спину — слідчий, і я знепритомніла. Скільки пролежала, не знаю. Отямилась від холодної води — щедро хлюпали з відра на голову. Ледве підвелась на ноги. В голові і животі відчувала нестерпний біль, а в серці росла тривога. Так, не страх, а саме тривога, Я смерті не боялась. Я потерпала, що від тортур втрачу рівновагу, свідомість і в такому стані можу сказати те, чого не маю права розголошувати. Та це був тільки початок мук, яких мені довелось зазнати багато разів. Незважаючи на тортури, гітлерівці так нічого й не добилися від мене, бо я навчилася ховати свої думки, переконання, настрої і, як мені здається, вдало видавала себе за ту, якою тут була відома офіційно. Я докладала всіх зусиль, мобілізовувала всю свою волю, щоб витримати, вижити, не впасти духом, не розкиснути і нічим не видати себе й своїх побратимів, котрі тут працюють. Очевидно, допомагали мої тривкі ще нерви. А слідчий справді був винахідником тортур, Особливо коли він у відсутності Вельгера сам допитував. Крім звірячого грасування кулаками й чобітьми, він примушував мене сидіти до знепритомніння на ніжці перекинутого стільця із закритими очима, відкритим ротом та розкинутими руками, або ж годинами ходити навприсядки. Так, цей фашист умів фізично й морально нищити людей, вивертати їм душу. Перебуваючи в камері чи на допитах, навіть в найважчі хвилини, тоді, коли я думала, що вже настав кінець, я не забувала, хто я і чого опинилася в цій країні…

Після розмови із Зіною Григор’єв запропонував:

— Поки що житимете нелегально в надійних людей. Відпочинете трохи після фашистських тортур. Треба почекати, доки не зміняться обставини, що склались у зв’язку з вашим арештом і викупом з тюрми. Така вказівка Центру. Згодом знову виконуватимете завдання радянської розвідки в тилу фашистів.

У Татрах вирувала хуртовина. Невелике гірське село Балаш, здавалось, геть засипане білим, м’яким снігом. Наметені гриви химерами звисали з дахів. Ледь помітна стежка вела до будинку біля високої скелі на околиці. Тут ще з ночі розташувався штаб загону особливого призначення. Щоб уникнути переслідування карателів, люди вимушені були залишити лісовий табір.

Морський, що вже встиг відігрітись у хатньому затишку, повідомив про одержання нової радіограми з Центру.

В ній пропонувалося: негайно зайнятись угорськими військовими частинами, розташованими в районі діяльності загону; вивчити ставлення до перемир’я між Радянським Союзом і Угорщиною захоплених загоном угорців;, підготувати й заслати людей в угорські частини, що продовжують перебувати в складі німецької армії, для підготовки розкладу цих частин, переходу на бік партизанів і Червоної Армії. Проводити розвідувальну й диверсійну роботу проти гітлерівців. Добуті розвідувальні дані військового характеру доповідати без затримки.

— Григорію Миколайовичу, — звернувся Морський до комісара, — мабуть, займешся цією справою ти, адже керуєш політичною і розвідувальною роботою. Тобі, як то кажуть, і карти в руки. Підключи до завдання розвідників Світлова, Артинського, групи захоплення Володимира Нінахова та Василя Чекіна…