Худайберди Тухтабаєв - Кінець Жовтого дива

Знаєте, я думав, що дуже люблю Салімджана-ака, а виходить, що Умаров любив його у десять разів дужче. Він звелів, наприклад, зірвати по одній квітці з кожного куща, посадженого за довгі роки з ініціативи полковника. І ось вам наслідок: у руках усіх відвідувачів в парку — букети роз, квіти біля воріт, квіти вздовж алей, квіти в горщиках, ними увиті ланцюги гойдалок, засипані дахи альтанок… Навіть дивно: дивишся на це — квіти, нічого нібито особливого, а на душі мимоволі стає радісно й весело, ніби світ перетворюється, сміється щасливим сміхом.

Народ вирує — пробратись неможливо.

Молоді дружинники з пов'язками провели нас до літнього залу. Не встигли ми зійти на сцену, де вже сиділи партійні й радянські керівники району, директори підприємств, як присутні в залі підвелися з місць, замахали букетами. Мені здалося, що весь світ потонув у зливі пахучих і яскравих квітів, і люди пливуть у цьому морі, мов щасливі діти.

Товариш Умаров встав, подзеленьчав дзвіночком. Запала» тиша.

— Товариші! — Голос голови виконкому був глухий і здавлений. — Сьогодні ми зібралися тут, щоб провести на заслужений відпочинок — на пенсію комуніста, людину, що присвятила боротьбі за спокій і щастя людей усе своє життя, незважаючи на труднощі, які випали на його долю. Дорогий Салімджан-ака працював у нашому районі майже сорок років. І за весь цей час зробив людям стільки добра, що просто неможливо все тут переказати…

Із залу полинули вигуки:

— Так, рідко зустрічається така людина!

— Добрих справ його не злічити!

— Спасибі йому за труди, за його нелегке життя!

Потім товариш Умаров оголосив, що при Янгібагському районному виконавчому комітетові заведена «Книга почесних громадян» і на першу її сторінку буде вписано прізвище полковника Салімджана Атаджанова. Коли він вручав майбутньому пенсіонерові великий символічний ключ від міста, люди в залі знову звелись на ноги, кричали «ура» й плескали в долоні. Іменинник устав, щоб подякувати за увагу, але не міг і слова вимовити. Боячись розплакатися, Салімджан-ака притулив руки до грудей і застиг у тривалому низькому поклоні.

Після цього на трибуну виходили представники різних підприємств і установ, друзі й соратники Салімджана-ака, кожен з яких старався перевершити інших, хвалив, переказуючи заслуги полковника. Загалом йому надарували сім халатів, стільки ж строкатих хустин для підперізування, одинадцять чустських тюбетейок і до сімдесяти букетів.

Я вже промовисто поглядав на годинник, сподіваючись, що урочиста частина проводів підходить до кінця і, може, почнеться друга, якщо, звичайно, товариш Умаров догадався замовити плов у чайхані… Та ні, ще, виявляється, хотіли говорити Мерган і Муслім-бобо. Вони, крекчучи, витягли на сцену кошик з квітами, поставили його перед ювіляром.

— Об-бо, Салімджане наш! — викликнув Муслім-бобо, насилу випрямляючись. — Отже, вирішив піти від нас… Еге ж, взагалі-то… не слід було б… Міг би наглядати за роботою своїх учнів, бував би з нами, старими, в чайхані, плови готували б, у шахи грали б… Ну, гаразд… Я знаю, ти народжений для великих справ. Кажуть, один раз на сто літ народжується один лев… Ти також, Салімджане, народжений левом! Вітаю тебе, брате, ти як леїв боровся з підлотою й злочинцями! Дозволь накину на твої плечі оцей чапан від свого імені, від імені ось Мергана, а також від імені всіх старих пенсіонерів нашого міста! Тільки не плач, брате, не наслідуй мене, недобре, коли плаче міліція…

У-ух-х, нарешті кінчилось. Ми сяк-так пробралися до воріт, підійшли до стоянки… Що таке? Замість нашого жукоподібного «Москвича» стоїть та сама чорна «Волга», на якій я ще їздив додому. Вся обвита гірляндами квітів, барвистими стрічками, ніби та, що возить молодих. Я відразу запримітив, що на «Волзі» номер нашого допотопного «Москвича». Але Салімджан здивовано зупинився.

— Що це означає? — вигукнув він.

— Це — рішення районного виконавчого комітету! — посміхнувся товариш Умаров, подаючи Салімджанові-ака ключі від машини.

Полковник нарешті збагнув, що-сталося.

— Це вже ти не роби, — махнув полковник рукою. — У мене своя ще цілком справна.

— Ми відвезли її в музей.

Салімджанові-ака нічого іншого не лишалось, як знизати плечима й сісти в машину.

Щоб виїхати з міста, ми повинні були минути вулицю Мукімі. Але, як видно, товариш Умаров і тут попрацював: обабіч шляху вишикувалися дружинники, учні, студенти, старі, робітники… Е, вважайте, — все місто. У всіх в руках знов таки букети квітів, пучки райхона — м'яти…