Джек Лондон - Твори у дванадцяти томах. Том дванадцятий

Вона тупнула ногою, невимовно розгнівана.

— Моє щастя, що ви не берете з собою револьвера, коли йдете купатися, — піддражнював її Френк, — а то довелося б негайно влаштувати на цім-таки березі похорон прегарного молодика, що зичить вам тільки всього найкращого.

Під цей момент прибігло іпдіянське хлоп'я з її купальним халатом. Леонсія похапцем накинула його на плечі й разом з хлопчиком знов узялася розплутувати вузол. Розв'язавши хусточку, вона жбурнула її геть від себе, паче й то була гадюка.

— Пхе, гидота, — мовила вона, щоб образити Френка. Але Френк, намагаючись не піддаватися її чарам, похитав головою і сказав:

— Це не врятує вас, Леонсіє. На згадку про себе я лишив вам знак, що ніколи не щезне. — Він показав розрізи на її коліні і всміхнувся.

— Ознака тварюки, — відповіла вона, лагодячись іти. — Раджу вам забиратись звідси, містере Генрі Моргане.

Проте Френк заступив їй дорогу.

— А тепер поговоримо поважно, міс Солано, — мовив він уже іншим тоном. — І ви слухатимете. Блискайте собі очима скільки хочете, тільки не перебивайте мені мови. — Він спинився й підняв записку, що був писав до неї. — Я саме хотів послати вам цього листа, коли ви закричали. Візьміть його й прочитайте. Він не кусається. Це ж бо не гадюка.

Вона відмовилась брати записку, але мимохіть, глянувши на неї, запримітила перший рядок: «Я той, кого ви помилково вважали за Генрі Моргана…»

Леонсія кинула на Френка погляд, ще не цілком тямущий, де вже, однак, позначився якийсь сумнів.

— Слово честі… — урочисто почав він.

— Ви… не… Генрі? — ледве чутно перепитала Леонсія.

— Ні, я не Генрі. Будь ласка, візьміть і прочитайте.

Дівчина почала читати, а Френк задивився на її русяві коси і ледь засмагле від тропічного сонця біле личко, що не тільки золотило їй шкіру, а й гріло кров, і, може, саме тому те личко ніби аж світилося.

— А хто мав підписати листа? — запитала вона.

Френк отямився і вклонивсь.

— А ім'я? Як вас звуть?

— Морган, Френк Морган. Як я хотів був пояснити в записці, Генрі і я — далекі родичі, брати в двадцятих або щось таке.

Він здивувався, побачивши, як в очах Леонсії раптом засвітився сумнів, а обличчя знову почервоніло від гніву.

— Генрі, — з докором мовила дівчина, — ти хитруєш і хочеш обдурити мене якоюсь бісовою вигадкою. Ти ж бо Генрі.

Френк показав на свої вуса.

— Ти запустив їх відтоді, як утік, — відказала Леонсія.

Він закасав рукав і показав ліву руку від зап'ястка до ліктя, але дівчина нічого не зрозуміла.

— Пригадуєте шрам? — спитавсь Френк.

Дівчина кивнула головою.

— Ну, то пошукайте його.

Вона схилилась над рукою і, не знайшовши шрама, повагом похитала головою.

— Я… я… вибачте мені, — сказала вона, затинаючись. — Я страшенно помилялась і… тим-то й поводилася з вами…

— То був чудовий поцілунок, — жартівливо перехопив Френк.

Леонсія пригадала недавні події, глянула на своє коліно й вибухнула сміхом, що здався йому найчарівнішим у світі.

— Ви, казали, що маєте доручення від Генрі, — несподівано змінила вона розмову. — І нібито він невинний. О, як би я хотіла повірити в це!

— Я цілком певний, що Генрі не вбивав вашого дядька так само, як і я…

— Тоді не кажіть більш нічого, принаймні тепер, — весело перебила дівчина. — Насамперед я маю перепросити вас, хоч ви повинні визнати, що деякі з ваших вчинків і слів були досить обурливі. Ви не мали ніякого права цілувати мене.

— Але ви повинні визнати, — нагадав Френк, — що я зробив це під загрозою револьвера. Хіба ж я міг знати, що ви не пристрелите мене, якщо я вас не поцілую?

— Ну, годі, — попросила Леонсія. — Ходімо тепер до пас і дорогою розповісте мені про Генрі.

Її погляд упав на хусточку, яку вона так зневажливо відкинула від себе. Вона побігла й підняла її.

— Бідна скривджена хусточко, — защебетала дівчина. — Тебе я також маю перепросити. Я сама виперу тебе… — Вона підвела очі на Френка, звертаючись до нього, — і поверну її вам, чисту, свіжу й просякнену моєю щирою вдячністю.

— А ознаку тварюки? — спитав Френк.

— Я так шкодую, — каючись, призналася вона.

— А моїй тіні буде дозволено лягати на вас?

— Буде, буде, — радісно мовила Леонсія. — Ось, дивіться, вона й тепер лягає. Ну, рушаймо вже.

Френк кинув песо індіянському хлопчикові і, радісний, пішов за дівчиною стежкою, що серед тропічної рослинності вела до білої гасієнди.

Сидячи на просторому майданчику гасієнди Солано, Альварес Торес побачив крізь густі чагарі молоду пару, яка наближалася покрученою стежкою, і спостеріг таке, що примусило його заскреготіти зубами й зробити дуже помилкові висновки.