Джек Лондон - Твори у дванадцяти томах. Том третій

Вовк Ларсен бридливо випустив мою руку із своєї.

— Руки у вас ніжні, бо за них відробили руки тих, хто вже номер. А ваші придатні хіба тільки, щоб мити посуд та працювати на кухні.

— Я хочу, щоб мене висадили на берег, — рішуче сказав я, нарешті опанувавши себе. — Я заплачу вам, скільки ви скажете, за те, що зупините судно, і за весь клопіт.

Він цікаво подивився на мене. Посмішка заграла у нього в очах.

— А я хочу вам інше запропонувати, щоб спасти вашу душу. У мене помер помічник, і мені доведеться декого перемістити. Один з матросів заступить його місце, юнга посунеться наперед і заступить матроса, а ви заступите юнгу. Підпишете умову на цілий рейс, двадцять доларів місячно й харч. Що ви скажете? Завважте, це вам же на добро! Ви станете людиною. Навчитесь стояти на власних ногах, а може, навіть і пошкандибаєте на них.

Але я не звернув на його слова уваги. Я побачив вітрила якогось судна на південному заході; щодалі вони виростали й виразнішали. То була така сама шхуна, як і «Привид», тільки трохи, мабуть, менша. Граційне суденце, погойдуючись на хвилях, прямувало на нас і мало пройти чи не зовсім близько. Вітер щохвилини дужчав, а сонце, що сердито виглянуло на мить, тепер заховалося. Море спохмурніло, стало суворе і якесь олив'яно-сіре; біла піна, зриваючись із хребтів хвиль, летіла аж до неба. Наша шхуна пішла швидше, але з великим креном. Від раптового подуву вітру судно хитнуло ще більше, палубу з одного боку залляло водою, а двоє мисливців змушені були підібгати ноги.

— Це судно незабаром пройде повз нас, — мовив я. — Воно йде в протилежному напрямі, — мабуть, до Сан-Франціско.

— Дуже можливо, — відповів Вовк Ларсен, Тоді, відвернувшись від мене, гукнув: — Кок! Гей, кок!

Кок вигулькнув з камбуза.

— Де той юнга? Скажи йому прийти сюди!

— Зараз, сер, — і Томас Магрідж майнув на корму, де пірнув у люк біля штурвала. За хвилину він повернувся, а слідом за ним з'явився присадкуватий парубок років вісімнадцяти, з обличчям похмурим і злим.

— Ось він, сер, — сказав Магрідж.

Але Вовк Ларсен, не сподобивши кока поглядом, звернувся відразу ж до юнги:

— Як тебе звуть?

— Джордж Ліч, сер, — понуро відповів хлопець; було видко, що він розуміє, нащо його покликано.

— Прізвище не ірландське, — буркнув капітан. — О'Тул або Маккарті краще пристало б до твоєї пики. Певно, підсипався до твоєї матері якийсь ірландець.

Я бачив, як хлопець стиснув кулаки і від гніву в нього побагровіла шия.

— Та хай, — вів далі Вовк Ларсен. — Ти, певно, маєш поважні причини, щоб забути своє прізвище; але це не моє діло, поки ти добре справуєшся. Ти, звичайно, з Телеграф-Гілу [3] Телеграф-Гіл — ірландський район у Сан-Франціско. . По твоїй пиці видно. Упертий і нахабний. Знаю вашу породу. Тут у мене треба викинути ці штуки з голови. Зрозумів? Через кого ти наймався, до речі?

— Через Маккріді і Свенсона.

— Сер! — гримнув Вовк Ларсен.

— Через Маккріді і Свенсона, сер, — поправився юнга, але в очах йому спалахнув злий вогник.

— Хто одержав завдаток?

— Вони, сер.

— Так я й думав. А ти, мабуть, іще з біса радий був. Бо інакше б ти не втік так легко від деяких добродіїв, що розшукують тебе.

Парубок умить обернувся на лютого звіра. Тіло його вигнулося, немов готуючись до стрибка, лють спотворила йому обличчя, і він прохрипів:

— Ну, це вже…

— Що, що? — перепитав Вовк Ларсен з особливою лагідністю в голосі, так ніби його дуже цікавило, що він почує далі.

Парубок завагався і врешті стримався:

— Нічого, сер. Я мовчу, я нічого не сказав.

— Ось ти й показав, що я таки не помилився, — задоволено осміхнувся капітан. — Скільки тобі років?

— Оце минуло шістнадцять, сер.

— Брешеш! Тобі вже вісімнадцять стукнуло. Навіть на цей вік ти занадто великий, та й м'язи в тебе, як у жеребця. Забирай своє манаття і йди на бак. Тепер ти матрос. Маєш підвищення, чуєш?

Не чекаючи хлопцевої згоди, капітан повернувся до матроса, що саме кінчав зашивати мерця.

— Йогансене, ти знайомий з навігацією?

— Ні, сер.

— Ну, дарма. Ти будеш за помічника. Збереш свої пожитки й перейдеш у каюту на його койку.

— Слухаюсь, сер, — радісно відповів Йогансен, повернувся і пішов.

Та колишній юнга все стояв нерухомо.

— А ти чого чекаєш? — спитав Вовк Ларсен.

— Я не наймався за матроса, сер, — була відповідь, — я наймався за юнгу. Я не хочу служити матросом.

— Забирай свої речі і негайно ж на бак!

Цього разу наказ Вовка Ларсена пролунав категорично. Але юнак дивився спідлоба і не рушав з місця.