Сергій Абрамов - Двоє під однією парасолькою

Дан вважався в цирку непоганим жонглером до недавнього часу. Він виконував салонний номер: тростина, котелок, монокль, запалена сигара, носова хустинка, краватка-метелик — все це літало у нього вгору-вниз зовсім недбало, ніби між іншим, а він, у фраку і штиблетах-лакишах, — ресторанний лорд — ловив цей крам на льоту руками, оком, кишенею — відстовбурченою, природно, і… ох, так: ще губами — сигару, і палив, пускав дим кільцями, лівою рукою у білосніжній рукавичці нахиляв котелок, дивився на глядачів крізь просте скло монокля, приймав оплески. Парад-аллє!

Однак набридло.

Одноманітність набридла, власний набриолінений вигляд провінційного кампіра, млосного кумира офіцерських дружин, набридли предмети туалету, які безперервно літали.

А якщо відверто, то сам Дан себе добрим жонглером не вважав, не вірив собі. Багато чого, знав, йому бракувало. Куражу циркового, коли кожний виступ як прем’єра, як бенефіс — це з артистичного ряду порівнянь, а коли взятися за загальнолюдський ряд — як перше побачення, як весільна церемонія, як, зрештою, перша шлюбна ніч. Одне слово, повертаючись до суворої прози, кураж — це постійне хвилювання, постійна напруга, настрій ось який: ступиш — і полетів. А Дан не вмів літати. Дан умів працювати. Добротно, на совість, професійно, але — без куражу.

А ще йому бракувало терпіння. Цирковий жонглер повинен бути стоїком. Якийсь класик сказав: “Талант — це терпіння!” Інший додав: “Талант — це праця!” Задовго до них російський мужичок вигадав хитромудру приказку про працю та терпіння, які все на світі здолають. Схоже, що той мужичок був знайомий із талановитим жонглером, якось втомився спостерігати за його багатогодинною роботою, а із втоми мудру думку афоризмом і вибудував.

Жонглер прокинувся — кидає кульки чи що там ще у нього під рукою. Поснідав — кидає. На репетицію прийшов — знову, природно, кидає. Пообідав — кидає. Перед сном — кидає. Якось Дан побачив зворушливу картину. Його друг Коля, жонглер від бога, один із найкращих у світовому цирку, сьорбав щі в цирковому буфеті. У правій руці в цього була ложка, перед очима, покладені на сільницю — “Три мушкетери” безсмертного Дюма-батька, а лівою він машинально кидав два тенісних м’ячики.

Два м’ячики однією рукою — гра для дітей молодшого віку.

— Нащо тобі ця морока, Кіт? — запитав його Дан, який зайшов до буфету попоїсти тих самих щів. — Два м’ячики нічому не сприяють: ні добротному травленню, ні зростаючій майстерності. Кидай три, у гіршому випадку.

Друг Коля упіймав свої м’ячі, відірвався від ложки і “Трьох мушкетерів”, сказав серйозно:

— Три не можу. Пеки що. У миску, дідько забирай, падають. Люська, дружина, лається: масні плями на сорочці, щі бризкаються.

Великий Цезар умів водночас писати, читати і розмовляти з підлеглими. Великий Коля вмів водночас обідати, читати Дюма і жонглювати. Третій м’яч відвертав його увагу або від книги, або від щів, та Коля ніколи не зупинявся на досягнутому.

Дан прийде в манеж, покидає годин зо три, спітніє до ребер:

— Вітаю, Кіт, я — в душ.

А Коля працює у швидкісному темпі з шістьома булавами, регоче, кричить услід:

— Слабачок ти, Дан. Роби, як я — знаменитим станеш!

Дан не зумів стати знаменитим, як Коля. Терпець увірвався. Та й швидко набридло йому одне й те ж, тому і вліз він тепер на моноцикл, вирішив попробувати себе в іншому амплуа. Осів на репетиційному періоді в московській студії в Ізмайлові, потихеньку готував новий номер.

— Легкої доріжки шукаєш, — сказав йому нетактовний Коля. — Сядеш на моноцикл — будь-яку халтуру публіка спустить. Як же, як же: на цій тичці і сидіти нескладно, а він — герой! — ще й кидає щось там. І ловить коли-не-коли.

— А якщо я постійно ловитиму?

— Бре-шеш, Данило, кому баки забиваєш? Немає жонглера, який би не сипав. Ти скільки кидати станеш?

— П’ять — шість.

— Булави?

— Булави, кільця, м’ячі.

— Не розмазуй картинку, Данило, залиш три булави, та тільки працюй як на землі, щоб їх видно не було, щоб вони вихором летіли, щоб дурень глядач забув про твій брусок під сідницею. Ідею схопив?

Ідею Дан схопив, непоганою здавалася ідея. Три булави Дан кидав майже віртуозно, у доброму темпі, із двох рук, каскадом, з-за спини, з-під ноги — як завгодно! — і темп, темп, темп. Щоправда, коли стояв на одному місці. Якщо починав рухатися манежем — темп губився, і пояснити цей феномен Дан не міг. Здавалося б, усе навпаки повинно вийти, проте ні, не виходило. А що на моноциклі буде? Поки на ньому міцно сидіти налаштуєшся — сто мозолів на сідниці наб’єш. Ну то й що? Скільки не набив — усі його, зате сидить “на палочці верхи” як влитий. І кидає, кидає, доки терпіння вистачить.