Сергій Абрамов - Двоє під однією парасолькою

— І великих висот досягли?

— Навряд. А потім я ж не завжди чаклунство творити можу, а лише для доброї людини.

— Отже, по-вашому я добрий?

— Правду кажучи, тролейбус і мені був потрібний. Але ви, схоже, непогана людина, Данило Фроловичу.

— Звідкіля ви знаєте? Може, я тать нічний? Може, я вбив бабусю, обікрав банк і приховуюся від десятьох дружин з малими дітьми?

Не усміхнулася. Жарт не для неї.

— Навряд, Данило Фроловичу.

— Ой, не нарікайте мене так урочисто. Я ж назвався — Дан. Дан, і край. — Тепер, здається, його ніщо не зупиняло: — А ваше ім’я скажете чи приховаєте?

— Навіщо ж приховувати? Олею мене звати.

А тут була іронія — ледь-ледь, якась крихта — у цьому простому “навіщо ж приховувати”. Дан відчував, що він ніяк не може упіймати потрібний тон розмови. То вона донесхочу щира у своїй янгольській наївності, то надмірно серйозна, то іронічна. Чи мила дівчина Оля все-таки дурна, чи вона вправно морочить йому голову, що доводить якраз зворотне — досвідчений розум. Дан не розумів її, сердився через те, а відступати не хотів: зачепила вона його чимось. Може, тролейбусом на рахунок “десять”, а може, очима, що блиснули з-під хустки тоді, на зупинці.

Здавалося б, що простіше: вклонитися і піти в ніч, забути про пригоду, не морочити собі голову. Хіба у нього до цієї Олі проколів не було? Були проколи, не всім жінкам він подобався, особливо спочатку. Відчував він їхній прихований опір — опір розмові, навіть запитанню якому-не-будь найпростішому — відступав, не ліз напролом, та, втім, і не належав до щасливої категорії хлопців-професіоналів, для яких будь-яка жінка передусім привід перевірити свою “невідхильність”. Дан важко знайомився, навіть коли його знайомили спеціально, а таке траплялося неодноразово: дружини друзів не люблять неодружених, шукають їм незаміжніх подруг, звичайно ж, “занадто цікавих”. Було, було, походжав він на оглядини, і не завжди, до слова, вони закінчувалися безрезультатно: ченцем-схимником Дан себе не вважав, а навпаки, позираючи раз у раз у дзеркало, бачив там орла-гренадера — в батька, в діда, в прадіда, — і зростом бог не образив, і іншими статями, і якась голова на плечах є. Але в голові цій якраз гальмівний пристрій добре загвинчено. Він і тепер підказує: пригальмуй, Дан, із шкури не лізь. Що ти знайшов у цій Олі?

— Наступна зупинка — Самотечна площа, — захрипів динамік.

— Вам виходити, — швидко сказала Оля.

— Я вас проведу, — із ввічливості, із ввічливості: ти ж — джентльмен, Дан.

— Ні в якім разі. Мене не треба проводжати, я цього не люблю.

— Але Олю…

— Мені від зупинки два кроки. Ну я вас прошу…

Дан підвівся. Він уже прийняв рішення: попрощатися і піти. Завтра понеділок, важкий день, знову робота, репетиція з ранку, нервування у главку, треба виспатися і піднятися із свіжою головою по можливості. Отже, попрощатися і піти…

— Шкода, Олю. Невже так і не побачимося більше?

— Чому не побачимося? Я ж чаклунка, а чаклунки не кидають добрих людей.

Знову сміється? Хто її розбере…

— Я можу вам подзвонити?

— Краще я вам. Скажіть номер.

— Я запишу, — Дан миттю забув про тверде рішення “попрощатися і піти”, гарячково вихопив із кишені плаща записника, вирвав звідти аркушик, поквапливо надряпав — тролейбусом гойдало — номер. — Візьміть, я чекатиму.

Не обертаючись, він пробіг порожнім салоном, вистрибнув на вулицю — в ніч, у дощ, у вітер, зупинився: мимо проплив тролейбус-акваріум, за склом легко усміхалася Оля. І Дан заусміхався, так і стояв, усміхаючись, дивлячись услід акваріуму, навіть дощу не помічав. А коли помітив, витер обличчя долонею, збагнув: ой лишенько, він же парасольку в тролейбусі залишив, добру японську складану парасольку, повісив її на спинку сидіння, бовдур, заговорився — і забув…

Ну то й дідько з нею, з парасолькою.

Дан сидів верхи на моноциклі і кидав п’ять кульок. Моноцикл — по-російському, одноколісний велосипед, споруда вкрай незручна, навіть більше — безглузда. Стирчиш на вузенькому сідельці, соваєшся на ньому безперервно, перебираєш ногами на педалях, щоб не впасти носом на підлогу, утримати хитку рівновагу. Щоправда, можна щосили крутити педалі й їхати по прямій чи по колу, розсипати усмішки праворуч-ліворуч, тріумфуючим виглядом стверджуючи, що задоволення від їзди — незвичайне. Так і треба діяти, якщо ти артист цирку, коли ти виїхав на манеж на одноколісному монстрі, щоб веселити найшанованішу публіку, щоб — боронь боже! — не примусити її подумати, що тобі важко чи страшно, — ні, навпаки, ти зобов’язаний показати, який ти спритний, умілий, веселий і легкий, який прекрасно наїжджений твій моноцикл, як метко ти кидаєш свої кульки, що немов прив’язані невидимими нитками до твоїх магнітних долонь.