Сергій Абрамов - Двоє під однією парасолькою

— Хальт! Хенде!

Повільно підняв руки вгору — у правій карабін, обернувся.

На нього дивився чорномундирний німець, виставивши вперед дуло пістолета.

І знову Димка подумав, що йому не страшний ні цей есесівець, ні його пістолет. Подумав і здивувався: як же це? Адже есесівець — не артист кіно, не привид, і кулі в його пістолеті справжні — дев’ять грамів свинцю.

Димка відвів праву руку назад і з силою швиргонув карабін у нациста. Потім одразу пригнувся, стрибнув убік, і раптом щось ударило його в бік, потім у плече, обпекло на якусь мить. Він зупинився здивований, притиснув руку до грудей, дивився, як розпливається під пальцями чорно-червона пляма, мокра і липка. І все навколо стало чорно-червоним і липким, погасли звук і світло. І Димка вже не почув ні гуркоту ще одного пострілу, ні шелесту кроків поблизу, ні монотонного шуму дощу, який припустив сильніше і частіше.

Голова з подивом дивився на вбитого есесівця в ненависному, чорному мундирі, на його недоладно скорчену руку, що стискала чорний “вальтер”, на ствол свого дробовика, з якого ще вився синій димок.

А Раф кинувся до Димки, термосив його, щось кричав і раптом умовк, з жахом побачив темну пляму крові на грудях і тонку малинову цівку, що повзла на підборіддя з куточка рота.

— Димко, Димко, — безтямно прошепотів Раф і заплакав, нічого не бачачи довкола себе.

І навіть нічого не зрозумів, коли голова грубо відштовхнув його, — сів на мокру землю, брудним кулаком розмазуючи сльози по обличчю. А голова звично — із співчуттям, що довелося згадати цю стару звичку, — нахилився над Димкою, притиснув вухо до грудей, послухав зосереджено й усміхнувся:

— Живий!

Потім рвонув штормівку, ковбойку, майку, що просякла кров’ю. Сказав Рафу:

— Ей, хлопче, отямся. У вас у сторожці бинти є?

— Які бинти? — схлипнув Раф. — Бій довкола.

І раптом осікся: навкруги панувала туга непрозора тиша, по якій лунко били часті краплі дощу.

— Що це? — здивовано запитав він, глянувши туди, де щойно лежав труп убитого гітлерівця: трупа не було.

Лише трава на тому місці, де він лежав, ще залишалася прим’ятою. І поряд валявся використаний рушничний патрон, що його викинув голова.

— Втік, чи що? — запитав Петрович. — Не схоже: я не промазав.

Позаду зашурхотіли кущі. Раф обернувся і полегшено зітхнув: на галявину вийшли Старков і Олег. Збуджені, схвильовані, схожі на стайєрів, що закінчили багатокілометровий пробіг нога в ногу, чомусь радісні і, на відміну від стайєрів, зовсім не втомлені. І в того і в другого на грудях теліпалися німецькі автомати. І тут вони побачили Димку на траві і голову, який стояв перед ним навколішки.

— Що з ним? — Старков кинувся уперед, схилився над пораненим.

— Живий, — сказав голова. — Не метушись. Нехай краще хтось добіжить до сторожки, бинти візьме. Чи простирадло у крайньому випадку.

— У нас є бинти, — швидко сказав Олег. — Я зараз збігаю.

Поки він бігав, Старков і голова обережно роздягли пораненого Димку. Раф, який усе ще схлипував, приніс у фляжці води із струмка, і голова вміло промив рани. Димка так і не опритомнював, тільки постогнав крізь зуби, коли голова бинтував йому груди і плече.

— Хоча рана і не небезпечна, але хлопця однак треба в лікарню, — сказав голова. — І хутчіш. Хто піде по машину?

— А навіщо по неї ходити? — відгукнувся Олег. — Ми її поряд залишили. Біля річки.

— Що залишили? — здивовано запитав голова.

— Легковик. Ми його у фашистів відбили.

Старков з цікавістю подивився на нього. Загалом тепер, коли стан Димки вже не викликав особливих побоювань, Старков міг спокійно розмірковувати про те нове, що відкрилося в його хлопцях. І, мабуть, Олег відкрився найбільш несподівано.

— Ти думаєш, що машина тебе так і чекає? — запитав Старков.

— Чекає, куди дінеться, — ліниво протягнув Олег.

Він теж заспокоївся, побачивши, що Димка живий, і тепер явно насолоджувався своєю перевагою: він щось знав, а Старков — ні. Більше того: від його знання щось залежало — дуже важливе. Але цим “щось” було Димчине життя, і Олег, не ламаючись за звичкою, пояснив:

— Я, коли за бинтами бігав, бачив її.

— Біля річки? — запитав Старков, і Олег, збагнувши смисл запитання, кивнув ствердно:

— Метрів за сто від зони екранів, — потім кивнув на Димку: — Несіть його до дороги, а я машину прижену.

Легковик виявився цілісіньким, тільки верх його у багатьох місцях був прострілений. Голова сунув палець в один з отворів трохи нижче, запитав Олега: