Сергій Абрамов - Двоє під однією парасолькою

— Ес іст бессер, це вже краще, — схвалив Старков. — Ми тебе не вб’ємо. Ніхт ершляген. Ти звідки? Фон во?

— Бо-ро-ви-чі, — німець ретельно вимовив важке російське слово. — Айн кляйне штадт. Гестапо.

— Районний центр, — сказав Старков і знову запитав: — А сюди навіщо? Варум, варум? — І обвів рукою довкола.

— Іх вайс ніхт.

— Не знає, — переклав Олегові Старков і знову поворушив пальцем на спусковому гачку.

— Аусфалль. Етрафеспедиціон, — пояснив німець.

— Вилазка. Каральна акція, — повторив по-російському Старков.

Німець явно не брехав. Командування звично не посвячувало солдатів у подробиці операцій. Каральна акція — достатнє пояснення, тим більше що подібні акції — звична справа для таких ось чорномундирних “орлів”, які бували нахабно хоробрі із беззбройними жінками і тремтіли від страху під дулом карабіна чи автомата.

Старков дістав із кишені носову хустину, критично оглянув її. Хустинка була далеко не першої свіжості, але гігієна тут не обов’язкова.

— Відкрий пащу, — сказав Старков німцеві і сам показав, як це зробити.

Той слухняно вишкірився, і Старков вправно забив хустину йому в рот, потім, витягши з його штанів ремінь, кинув Димці:

— Зв’яжи руки.

Зв’язаного німця поклали під ялинку, і турботливий Димка прикрив йому обличчя пілоткою.

— Щоб дощ не мочив, — пояснив він.

— Можна, я візьму його автомат? — запитав у Старкова Олег.

— Візьми, звичайно. Запасні обойми вони тримають у підсумку.

— Знайшов, — повідомив Олег.

— Ось що, хлопці, — подумавши, сказав Старков. — Якщо судити по цьому вікінгу, то вони вирішили прочісувати ліс поблизу. Грузовик майже витягли, але явно ще затримаються. Тому пробирайтеся ви назустріч Петровичу з його загоном — два зайвих бійці знадобляться. Намагайтеся обійти карателів з тилу — ліс знаєте.

— А ви? — майже водночас запитали Олег і Димка.

— Піду до німців.

— По кулю в голову?

— Всі кулі повз нас, — засміявся Старков. — Схитрую. По-німецькому трошки вмію, але вигляду не подам. Спробую затримати їх найдовше, — можливо, який-небудь з екранів зірветься.

— Як це затримати? — здивувався Олег.

— Знайдемо спосіб, — усміхнувся Старков і додав уривчасто: — А ви йдіть, як умовилися. Це наказ.

Віддавши свою зброю хлопцям — в останній момент Старков вирішив, що карабін йому не знадобиться, — він скинув спідню сорочку і, розмахуючи нею, як білим прапором, пішов навперейми чагарником до грузовика, що застряв.

Побачивши людину, яка розмахує сорочкою, есесівці, крім тих, що розбрелися лісом у пошуках партизанів, загрозливо підняли автомати.

— Хальт! — скомандував один із них.

— Шпрехен зі руссіш? — крикнув Старков.

Із легковика виліз уже знайомий здалеку оберштурмфюрер, носатий, рудий, чуб в якого спадав по-гітлерівському на чоло. Він іронічно оглянув Старкова, який застиг з піднятими руками.

— Хто ти є? — спитав він знехотя. — Партизан? Ми не розмовляти з партизан. Ми їх ершіссен. Піф-паф.

“Можуть і розстріляти, — подумав Старков. — Без переговорів. Піф-паф — і край. Та ні, мабуть, не розстріляють так зразу. Почекають хоча б через цікавість. Вона у носатого на пиці написана. А мені важливо затягнути час. Затримати, затримати їх будь-що. Та й подовше, поки не полетять під три чорти екрани”. Він уже міркував не як вчений Старков, а як партизанський політрук Старков, що під дулами націлених на нього автоматів придумував щось хитромудре.

— У мене є повідомлення, пане офіцер, — сказав він навмисне тремтячим від страху голосом, хоча страху в нього і не було: хіба не однаково, як помирати, коли доводиться помирати.

— По-ві-дом-лен-ня, — повторив по складах носатий. — Міттейлунг. Добре. Геєн зі хір. Близько. Ще близько.

Старков підійшов, трохи накульгуючи — у нього вже щодо цього були свої міркування — і не опускаючи рук.

— Говори, — почув він.

Ну як говорити з привидом? Навіть не з привидом, а із штучним матеріалізованим небіжчиком. Та й небіжчики не відають, що вони вже понад тридцять років небіжчики, а коли хто й живий тепер, то не знає, що йому зараз доведеться “ершіссен” Старкова. Дивний стан напівсну-напівреальності охопив його. Але дула автоматів відбили іскорки сонця, що визирнули на мить з-за свинцевої пелени хмар. Сталь цих автоматів була цілком реальною.

— Я сказати: говори. Заген, заген, — повторив носатий.

— У лісі партизанів немає, — сказав Старков. — Була тільки група розвідників. Троє разом зі мною. Двох ви цокнули.