Сергій Абрамов - Двоє під однією парасолькою

Вона терпляче, завмерлою свічечкою стояла біля сосни хвилин уже, напевне, п’ятнадцять і ні слова не сказала, а Вадим і не думав про розмову, він працював, забувши навіть, що вона — жива, що вона — з Них, ворогиня, так би мовити. Але вже так він був скроєний, художник Вадим, що під час роботи геть забував про все стороннє, те, що відволікало, — мирське. Якщо вона йшла у нього — робота. А тут, здається, пішла…

І в цей час, наче режисерським чуттям угадавши момент (саме режисерським, бо, як потім міркував Вадим, режисер у цій мізансцені чудовим виявився), на сцену вийшли два “адідаси”. Вони вийшли з-за спини Вадима, прекрасно бачачи, що він устиг накидати на картоні, а, найшвидше, давно спостерігаючи за ним, і, зупинившись між ним та сосною, проспівали хором:

— Ба-а, знайомі всі обличчя!

Вони, зрозуміла річ, дівчину на увазі мали. Не Вадима ж: того навмисне не помічали. І дівчина вмить ожила від свого правцево-портретного колапсу, заусміхалася, легко переступила через сосну і промовила щось на зразок:

— Вітаю, хлопчики! Давно чекаю…

Вадим навіть не зразу збагнув, що сталося: він не вмів швидко перебудовуватися, переходити від однієї реальності (своєї, вибудуваної) до іншої. До істинної реальності. Саме їй, істинній, і належали “адідасівські” хлопчики, які вже вкотре посягали на творчі задуми художника. Тільки вчора Вони змінили реальність одразу, зрізавши квіти ще до того, як ті потрапили на картон. А сьогодні дали побавитися неждано вибудуваним, повністю вжитися в нього, і тільки тоді безжалісно зруйнували — забрали дівчину, одразу з-під пензля забрали. А результат той же: зіпсований етюд.

— Гей! — гукнув Вадим, ще не відаючи, що робити далі.

Один із “адідасів” обернувся, перебільшено ввічливо запитав:

— Ви нам?

— Вам, вам…

— Я весь — увага.

І другий “адідас” обернувся, теж — “весь увага”, а дівчина посміхалася безпечно і радісно. Їй що? Вона лялька, елемент у клоні. Сказали постояти — постояла.

А, власне, в чому їх звинувачувати? У тому, що дівчину забрали? Так не сосну ж. Навіть не квіти. Вадим не запитував дозволу писати її, сам почав, без усіляких передмов. А чому вона тоді стояла, не пішла?.. Ну це вже ти, брате, занадто, заспокоював себе Вадим. Захотіла — зупинилася. Коли заважала, сказав би — вона б і пішла. Ремствуй на себе. Інша річ, що все це, звичайно, підстроєно, і як же хитро підстроєно, психологічно точно — не причепишся.

— Ви мені заважаєте, — тільки й сказав Вадим, — не бачите, чи що?..

— Усе? — поцікавився “адідас”-один, і в цьому “усе” чулося щось єзуїтсько жорстоке, бо ж він чудово розумів, що вже дівчина їх розпрекрасна анітрохи Вадимові не заважала, навпаки: заріз йому без неї.

Але що він міг відповісти?

— Усе! — відрізав рішуче.

— Вибачте, — “адідас”-один театрально приклав руку до серця, і брат-близнюк точнісінько повторив його жест і сказане повторив:

— Вибачте!

А дівчина, як і раніше, усміхалася на всі свої найбіліші зуби, явно насолоджуючись ситуацією. І мовчала. А раптом вона — німа?..

— Ми негайно йдемо, — сказав “адідас”-два, — негайно. Ще раз вибачте. Не подумайте, що ми варвари якісь, не цінуємо мистецтва. Ще й як цінуємо! Повірте, ви про це ще дізнаєтесь…

І, підхопивши дівчину під руки, вони легко пробігли галявиною, сховалися у лісі. І треба віддати їм належне: зіграли все точно, ніде не зірвалися, не пирскнули нишком у кулачок. Хоча, як розумів Вадим, дуже їм того хотілося: ситуація і справді смішною вийшла.

Йому теж варто було піти. Зараз, без дівчини, пейзаж із сосною видавався прісним і порожнім. Потім, через кілька днів, Вадим повернеться сюди — коли перегорить, переболіє випадково побаченим, зупиненим… Він узяв картон з майже готовим малюнком — хоч зараз під фарби! — піднатужився і розірвав його навпіл, а половинки кинув у траву. І нехай його звинувачують у забрудненні навколишнього середовища — це він переживе.

Але день тільки розпочався, і піддаватися хандрі не слід. Вадим вірив у власний професіоналізм, у руку свою вірив і не хотів, не вмів зізнатися, що якась дрібна — нехай досадна, уразлива, але така, що не варта болю! — пригода може вибити його з рівної колії ремесла, розслабити. Не вийшло із сосною, — сам, дурник, винен! Купився на красиве… Вийде з мостом. Часу до обіду досхочу, працюй скільки хочеш.

Не хотілося. Але видавив із себе раба — не по краплі, а разом — зібрав речі і вирушив до місточка. Надіявся, що там Вони його не чекають, пам’ятав, що поки-поки! — до тотальних дій не вдавалися, шкодили рідко, але — справедлива приказка — влучно…